Чому тоді йому так страшно?
Горгони вгорі вже дерлися по даху будинку. Ще три хвилини... можливо, менше.
Частина Персі хотіла поспішати до дверей у пагорбі. Необхідно перетнути шосе, щоб потрапити на розділювальну смугу, а потім залишиться тільки один ривок. Він устигне зробити це, перш ніж горгони дістануться до нього.
Іншу частину тягнуло на захід, до океану. Там найбезпечніше. Там його сила найбільша. Ці римські вартові змушували його нервувати. Щось усередині нього говорило: «Це чужа територія! Це небезпечно!»
— Авжеж, ти маєш рацію, — пролунав поряд чийсь голос.
Персі відстрибнув. Спочатку він вирішив, що це Біно знову вдалося підкрастись до нього, але стара жіночка, яка сиділа в кущах, була навіть відразливішою, ніж горгона. Вона нагадувала хіпі, яку вижбурнули на узбіччя дороги років сорок тому, і відтоді вона збирала сміття і лахміття, щоб вижити. На ній була сукня з різнокольорових клаптів тканини і поліетиленових пакетів. Кучерява копиця каштанового із сивиною волосся нагадувала пивну піну і підтримувалася стрічкою з пацифіком[5]. Бородавки й родимки вкривали все обличчя. Коли вона усміхнулась, показалися точнісінько три зуби.
— Це не ремонтний тунель, — повідомила вона. — Це вхід до табору.
Персі затремтів. «Табір». Так, звідти він. З табору. Можливо, це і є його дім. Можливо, Аннабет десь поряд.
Але щось тут не так.
Горгони досі були на даху багатоповерхівки. Раптом Стено завищала від захоплення і вказала у напрямку Персі.
Стара жіночка-хіпі здійняла брови.
— Часу обмаль, дитино. Ти мусиш зробити вибір. — Хто ви така? — запитав Персі, хоч і не певен був, що хоче це знати. Найменше зараз він прагнув, щоб ще одна на вид звичайна смертна виявилася чудовиськом.
— О, клич мене Джун[6]. — Очі старої жінки блиснули, наче вона щойно дуже дотепно пожартувала. — Зараз червень, еге ж? Вони назвали місяць на мою честь!
— Гаразд... Слухайте, мені час. Зараз прийдуть дві горгони. Я не хочу, щоб вони вас скривдили.
Джун склала долоні біля серця.
— Яка гарна дитина! Але це залежить від твого вибору!
— Мого вибору...— Персі стурбовано глянув на пагорб. Горгони скинули свої зелені жилети. За їхніми спинами виросли крила — маленькі кажанові крила, що блищали наче латунь.
З яких пір у них крила? Можливо, вони тільки для краси? Можливо, замалі, аби підняти горгон у небо?
Тоді дві сестри зістрибнули з будинку й кинулися на Персі.
Чудово. Просто чудово.
— Так, вибір, — промовила Джун так, наче нікуди не квапилась. — Ти можеш залишити мене тут на милість горгон і вирушити до океану. Ти дістанешся туди безпечно, запевняю. Горгони охоче нападуть на мене, а ти тим часом утечеш. У морі тебе не. потурбує жодне чудовисько. Ти зможеш почати нове життя, дожити до глибокої старості та уникнути безлічі страждань, що чекають на тебе.
— Або? — Персі не сумнівався, що йому не сподобається другий варіант.
— Або можеш зробити добру справу для старої жінки. Віднести мене до табору.
— Віднести вас? — Персі сподівався, що вона жартує.
Тоді Джун підтягнула спідницю й показала йому розпухлі пурпурові ступні.
— Я не можу дійти самотужки. Віднеси мене до табору — через шосе, тунель і ріку.
Персі не знав, про яку ріку вона говорить, але справа не здавалася легкою. Та і Джун також.
Горгони вже перебували за п’ятдесят ярдів — неквапливо планерували до нього, наче були певними, що полювання майже завершилося.
Персі подивився на стару жінку.
— Отже, я маю віднести вас до цього табору, тому що?
— Тому що в тебе добре серце! А якщо не віднесеш, боги помруть, знайомий нам світ загине, і кожну людину з твого старого Життя вб’ють. Певна річ, ти їх не пам’ятатимеш, тож, гадаю, це не має значення. Ти опинишся у безпеці на морському дні...
Персі глитнув. Горгони з пронизливим сміхом наближалися до здобичі.
— Якщо я піду до табору, — промовив він, — я поверну собі спогади?
— З часом. Але попереджаю, твої жертви будуть значними! Ти втратиш Ахіллесову мітку. На тебе чекають біль, страждання і втрати, яких ти не здатен навіть уявити. Але ти отримаєш шанс урятувати старих друзів і родину, повернути старе життя.
Горгони кружляли просто над ними. Певно, розглядали стару жінку, намагаючись з’ясувати, хто це така, перш ніж напасти.
— А що з тими вартовими біля дверей? — запитав Персі.
Джун посміхнулася.
— О, вони тебе впустять, любий. Ти можеш їм довіритися. То що скажеш? Допоможеш беззахисній старій?
Персі сумнівався, що Джун така вже й беззахисна. У гіршому випадку це пастка. У кращому — якесь випробування.