– «Факін лузер!» – гукали вони йому вслід мовою MTV.
І без угаву реготали.
У поїзді були тільки вона, він і троє молодиків. У дверях, що з’єднували два вагони, чоловік зупинився на кілька секунд, балансуючи, і їхні очі зустрілися. І хоча вона виразно не побачила страху в його очах, однак знала, що страх там був. Одвічний страх слабких виродженців, які завжди пасують, відступають, поступаючись територією тим, хто вишкіряє ікла і погрожує фізичною розправою. Він був огидний Сарі. Вона зневажала його немічність. І слабкодуху доброту, якою він, безперечно, виправдовує себе. У глибині душі вона б хотіла навіть, щоб вони його віддухопелили. Це б навчило його трохи ненавидіти зло. І нехай би він прочитав це все в її очах. І став би сіпатись, як риба на гачку.
Де там! Замість того він усміхнувся їй, тихенько проказав «Привіт!», сів за два ряди від неї і став задумливо дивитись у вікно, ніби нічого й не сталося. Господи! На що ж ми перевелись? Купка жалюгідних слабаків, яким бракує самоповаги навіть на те, щоб відчувати сором за себе. Вона заледве подолала бажання і собі плюнути йому під ноги.
Розділ 17
– А ще кажуть, у Норвегії немає вищих класів, – зауважив Симон Хефас, тримаючи біло-помаранчеву поліційну стрічку так, щоб Карі Адель могла під нею пройти.
Полісмен із задишкою і лискучим від поту лобом зупинив їх перед гаражем на дві машини. Вони показували йому свої посвідчення; він уважно перевірив фотографії і попросив Симона скинути темні окуляри.
– Хто знайшов тіло? – запитав Симон, мружачись від різкого сонячного світла.
– Прибиральники, – відповів полісмен. – Вони прийшли на роботу опівдні й одразу зателефонували в поліцію.
– Є свідки? Хтось бачив або чув що-небудь?
– Ніхто нічого не бачив, – сказав полісмен. – Але одна сусідка твердить, що чула гучний виляск. Спершу вона подумала, що то гумова шина луснула. У таких районах, як цей, звуки пострілів не дуже розпізнають.
– Дякую, – сказав Симон, надівши свої темні окуляри, і рушив попереду Карі сходами на ґанок, де криміналісти в білих халатах обстежували вхідні двері у стилі старої школи – з невеликою чорною щіточкою.
Маленькими прапорцями було позначено територію, яку криміналісти вже обстежили, і вона тяглася просто до тіла, що лежало на підлозі в кухні. Промінь сонця падав крізь вікно на кам’яну підлогу, виграючи відблисками в калюжах води і на скалках битого скла, серед розкиданих стокроток. Чоловік у костюмі сидів навпочіпки поруч з тілом і щось обговорював з медичним експертом, якого Симон одразу впізнав.
– Перепрошую… – звернувся Симон до чоловіка в костюмі, і той подивився на новоприбулих.
Побачивши його чорні кучері, напомаджені засобами для догляду за волоссям, і ретельно причесані вузькі бакенбарди, Симон спитав себе, чи чолов’яга не італієць.
– …але хто ви?
– Я міг би поставити вам те саме запитання, – сказав чоловік, не роблячи спроби підвестись.
На вигляд, як здалося Симону, чоловікові було трохи за двадцять.
– Старший інспектор Хефас, відділ убивств.
– Дуже приємно. Осмунд Бйорнстад, я інспектор кримінальної поліції КРИПОС [19]. Схоже, вам не повідомили, що цю справу передають нам.
– Хто мав повідомити?
– Ваш власний шеф, як заведено.
– Начальник відділку?
Чоловік у костюмі заперечно похитав головою і показав на стелю. Симон зауважив нігті Бйорнстада – він, поза сумнівом, відвідує манікюрний кабінет.
– Комісар, начальник поліції?
Бйорнстад кивнув.
– Він зв’язався з КРИПОСом і сказав, що нам варто одразу нам братися до справи.
– Чому так?
– Він зважив, напевне, що ви все одно рано чи пізно звернетесь до нас по допомогу.
– Після того, як ви перехопили справу ще до нашого приїзду?
Осмунд Бйорнстад коротко всміхнувся.
– Слухайте, це не моє рішення. Та коли до нас звертаються по допомогу у справі про вбивство, ми завжди ставимо умову про передачу нам загальних повноважень щодо розслідування – як тактичних, так і технічних.
19