– …сліпа?!
У кухні запала тиша; чути було тільки, як кавник котиться по лінолеуму і з нього з шипінням порскає кава. Ні! Він не це мав на увазі. Він не хотів…
– Ельзе, пробач! Я не…
Він підхопився, щоб стиснути її в обіймах, але вона була вже коло мийки. Вона пустила холодну воду і намочила нею кухонний рушник.
– Симоне, скинь штани! Дай-но я…
Він обійняв її ззаду. Притулився лобом до її потилиці. Він прошепотів:
– Мені дуже, дуже прикро. Благаю, ти пробачиш мене? Я… Я просто не знаю, що робити. Я зобов’язаний допомогти тобі, але я… Я не можу, я не знаю, я…
Він іще не чув її плачу, тільки відчував, як тремтить її тіло і як ця дрож поширюється на нього. Горло йому стисло, він намагався придушити ридання, але не в змозі був зрозуміти, чи йому це вдалося, бо відчував тільки, що вони обоє тремтять.
– Це я маю вибачитись, – схлипнула вона. – Ти міг би бути з кимось ліпшим, з такою, хто… хто не ошпарював би тебе.
– Немає нікого кращого, – прошепотів він. – Усе гаразд, згода? Ти ошпарюй мене, скільки хочеш. Лий на мене киплячу каву. Я навіть не писну. Гаразд?
Він знав, що вона знає, що це правда. Що він ладен зробити що завгодно, стерпіти страждання, усе віддати в жертву.
«…у надії, що прохання… досягне вух на зразок моїх…»
Але до цього змусити себе він був нездатен.
Здалеку, з темряви, від сусідів долинали вибухи екстатичного реготу, тим часом як вона лила сльози.
Калле подивився на годинник. За двадцять одинадцята. Денний виторг був чималий – вони штовхнули «супербою» більше, ніж зазвичай продавали за цілий вікенд, тож підрахунок грошей, загортання нових пакетиків на завтра, – уся ця робота теж забрала більше часу, ніж зазвичай. Він скинув марлеву маску, що вони завжди надягали, змішуючи і фасуючи наркотики на стільниці у кімнаті в двадцять квадратних метрів, яка служила їм за офіс, цех фасування наркотиків і банк. Звісно, наркотик змішували ще до того, як він потрапляв до них, але навіть у такому вигляді «супербой» був найчистішим наркотиком, який він зустрічав за всю свою кар’єру наркодилера. Тож якби вони не надягали марлеві маски, вони не тільки були б під кайфом, але просто померли б від тривалого вдихання часточок, що кружляли в повітрі, доки вони змішували й обробляли блідо-коричневий порошок. Він поклав маски в сейф, де вже лежали купи банкнот і мішечки з наркотиком. Чи не слід йому зателефонувати Вірі й сказати їй, що він повернеться пізно? Чи, може, час уже грюкнути кулаком по столу і показати їй, хто в домі господар, і розтлумачити, що той, хто приносить додому гроші, може іти й повертатись, коли вважає за потрібне, без того, щоб звітувати повсякчас?
Калле наказав Пелвісу перевірити коридор. Броньовані двері їхнього офісу відділяли від ліфта лише лічені метри. У протилежному дальньому кінці коридору були двері до сходової клітки, які вони – всупереч правилам пожежної безпеки – перекрили ланцюгом, на якому постійно висів замок.
– Cassius, check the parkng place! [22]– гукнув Калле, замикаючи сейф.
Офіс був тихий – крім музики, що долинала з репетиційних зал, ніщо не порушувало спокою, – але він любив кричати. Касіус був найдебелішим африканцем в Осло. Його велетенське тіло було настільки безформним, що неможливо було розібрати, де у нього що, але якщо бодай десять відсотків тієї маси становили м’язи, їх було достатньо, щоб зупинити більшість силачів.
– No cars, no people at the parking lot [23], – відповів Касіус, виглянувши у заґратоване вікно.
– У коридорі все чисто, – рапортував Пелвіс, дивлячись крізь люк у дверях.
Калле обернув комбінаційне коліщатко. Він смакував м’який опір добре змащеного механізму, тихе клацання. Комбінацію цифр він тримав у пам’яті, у власній голові і тільки там. Шифр ніде не був записаний і не містив жодної логічної послідовності на зразок поєднання дат народження абощо.
– Ходімо, – сказав він і випростався. – Have your gun ready, both of you [24].
Вони подивились на нього спантеличено.
Калле їм нічого не сказав, але його насторожили ті очі, що сьогодні дивились крізь люк у дверях. Він знав, що ті очі бачили його, Калле, за робочим столом. Щоправда, очі належали якомусь блазневі з нікчемної групи, що шукає менеджера. Але він бачив купу грошей і гору наркотиків на столі – достатня принада, щоб спровокувати якогось придурка. Залишається сподіватись, що той блазень помітив на столі також два пістолети – Касіуса і Пелвіса.
Калле підійшов до дверей. Їх можна було замкнути зсередини, але відмикались вони тільки його ключем. Таким чином, Калле міг залишити кого завгодно працювати, а сам піти на якийсь час, коли б виникла така потреба. Ґрати на вікні надійні. Коротше кажучи, ніхто, працюючи на Калле, не зміг би втекти з грошима або наркотиками. Або впустити непроханих гостей.