Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама — самісінька. А плач не вгавав.
Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.
Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.
Жінка вибралась на берег і відкинула накривку. В кошику лежало немовля, сповите мокрими шовковими пелюшками. Воно вже не мало сили й кричати і лише жалісно попискувало.
Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох — чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.
Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.
Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.
— Що сталося? — спитав колісничий.
— Ваша дружина, шановний Адгіратго, — пояснила одна з жінок, — знайшла у річці дитинку! Хлопчика!
— Боги… Боги послали, — зашепотілись жінки, — Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!
Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:
— А чим годувати малого?
— Мадга позичила нам козу, — відповіла Радга незворушно, — а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі.[5] Чи чули, чоловіченьку?
— Авжеж, — розгублено мовив сута, — А що там у кошику?
— Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок… Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!
Сута поскріб потилицю.
— Мабуть кину я грати в кості, - сказав, — та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.
— А може, майбутніх синів князя Панду! — мовила мрійно Радга, — говорять, що він одружується…
— Так, — солідно кивнув головою княжий колісничний, — і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.
Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.
— У кошику? — перепитав, — в якому?
— Ось він, чоловіченьку… Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!
— Цікаво, — буркнув Адгіратга, — яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?
Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.
— Дивись — но, Радго!
У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.
— О-ох! — вирвалося в жінки.
— Наш хлопчик — син кшатрійки, — мовив сута, роздивляючись прикраси, — може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?
— Може він — син брагмана! — палко заперечила Радга.
— Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.
— Ну, певне, мати з брагманів, а батько — кшатрій!
— Чи не все одно тобі, жінко? — припинив суперечку Адгіратга, — нині він син сути. Та й по всьому.
Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною — «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:
— В цієї жінки немає серця. Ракшасі[6], як є ракшасі…
Потім брала дитинча на руки і шепотіла:
— Моє ти сонечко…
Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.
— Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! — вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп'я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками — оберегами та амулетами «від лихого ока».