Сусідка Мадга, котра заскочила до Радги позичити кухля, дивилася на подругу з легкою заздрістю. Сьогодні бо в Гастінапурі мало відбутись велике свято. Князівна Бгоджі, котра півроку тому заручилась з гастінапурським княжичем Панду, нині прибувала до міста, аби поєднатися з обранцем. Адгіратга ж, як візничий старшого брата Панду, князя Дгрітараштри, знав багатьох вояків з палацової охорони, і вони пообіцяли пропустити Радгу вперед, на місця знаті. Вона мала побачити зблизька красуню Кунті та інших шляхетно уроджених жінок.
— Не забудь же розповісти, які на них будуть прикраси, — наставляла Мадга сусідку. Та радісно закивала, ухопила малюка з циновки і посадовила собі на згин ліктя.
— Поглянь — но, Мадго, чи хороше мені?
Мадга кивнула. її подруга і справді зодяглась як шляхетна пані: вбрала шовкове сарі, та сандалії з візерунками, підвела очі, навела рум'янок. Прикраси, щоправда мала не золоті, але то вже неважливо. Найголовнішою прикрасою Радги була чудова дитина. Кучеряве синьооке хлоп'я в шовковій блакитній сорочечці розчулило б і найтвердіше серце.
— Радго! — вигукнула сусідка, — а воно навіть на тебе схоже!
Замолоду Радгу називали «Сітою»[7] за русяве волосся і світлі очі, тож вона сприйняла комплімент як належне.
— Звісно ж! Адже я його мати!
— Ти наче й справді віриш, подруженько, що сама його народила…
- Іноді я дійсно так думаю, — серйозно сказала дружина колісничого, — ну, я побігла, а то за людом не протовпишся до княжого оршаку.
— Бережися вроків, — мовила Мадга півжартобливо, — твій син занадто гарний!
Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І
вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.
Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно — паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.
Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів — врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з'явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев'яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з'явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.
Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:
— Забирайся геть!
Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.
— Геть, я сказав! — знову крикнув врішнієць. Радга перелякано намагалась заспокоїти сина. У віконці паланкіну відхилилася завіса.
— Облиш її! — мовив владний жіночий голос, — підійди-но сюди, мила! Хто ти є?
— Радга, ясна пані, - мовила жінка, прибадьорившись, — дружина княжого сути Адгіратги. Він є колісничним самого князя Дгрітараштри…
— Це дитя — твій син?
— Так, ясна пані, мій синочок, Васушена… Він, певне, перегрівся на сонці. Так-то він спокійний.
Завіска розсунулась ширше. Радга побачила неймовірно вродливе лице, обрамлене підвісками з перлин. Красуня позирнула на Радгу привітно, та у видовжених карих очах не було тепла.
— Гарний хлопчик, — мовила Кунтідеві (Радга бо не сумнівалась, що це і є молода дружина Панду), — візьми, мила, для дитини…
З паланкіну визирнула ще одна жінка, стара, вбрана в біле. Вона ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.
Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян — вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.
Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.
— Моя маленька Прітго, — озвалась стара нянька, — ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети…