Була в мене, правда, таємниця, яка робила нашу з Вамбою дружбу трохи нечесною. Били нас однаково, от тільки витримували ми ці тортури зовсім по-різному, по-різному відчували. Тоді, коли Вамбі діставалось справді добряче і він до крові кусав губи, щоб не кричати, — по мене приходила Венеція. Так-так, Венеція. Забирала мене до себе, водила, ніби в тумані, по вуличках і площах, катала на човнах, сміялася в образі жінки у білій сукні… й іноді мені здавалося, Вамбо ненавидить сильніше, ніж я. Ненавидить, шаленіє, сумує, змінюється…
Розділ 6. Телевізійна версія
У дитбудинку телевізор був один, у величезному актовому залі, зі стільцями, з яких, мов сутність дітоперемелювальної системи, стирчали поролон і дерев’яні занозисті кути, зі скрипучою сценою, на якій кожен мусить хоч раз та пережити ганьбу, продекламувавши беззмістовний вірш чи там уривок із безсмертної поеми Маяковського, тої, що на смерть Володимира Ілліча: «Люди — лодки. Хотя и на суше…» — єдиний рядок, що подобався мені у поемі повністю. Філософську нісенітницю прийняти легше, ніж неприкриту, складену ніби логічно із ніби підходящих слів, і поет не винний, я й надалі вважатиму, що його змусили — нехай літературознавці й історики знають своє. Зрештою, фраза «Я себя под Лениным чищу, чтобы плыть в революцию дальше…» змінюється кардинально, заміни лишень «под» на «от» і закінчення «-ым» на «-а», і вийде не так вже й безглуздо.
У моїй старій школі цих віршів уже майже не декламували, молоденька вчителька швиденько прогортала сторінки підручника, чимскоріш туркотіла завчений текст, ніби передчувала зміни і квапила час. А тут, у забутому вже кульгавою системою дитбудинку, все їхало по накату, так, ніби сценарії свят не змінювали десятиріччями, так, ніби достатньо звичайної ліні, щоб система проіснувала віками, — і якщо не прийде наказ, то і через тисячу років хтось безтурботно роститиме чужих дітей «под Лениным», хоч і плистиме не у революцію, звичайно, — просто плистиме, за течією, і, забувши уже справжні накази вождя, молитиметься його портрету про заблудлі дитячі душі, і поклонятиметься броньовику, якій-небудь іграшковій його копії, цілуючи пластмасові колеса.
Того дня на скрипучій сцені стояв телевізор, так зовсім сюрреалістично стояв — на двох принесених зі столовки табуретах, пофарбованих у той самий блакитний колір, про який я вже розповідав вам, роздряпаних художньо і вміло креативними моїми побратимами (а може, і особисто мною, ще до того, як я став мулею та ізгоєм).
Дерев’яна підлога сцени теж була пошарпана і витерта дитячими кедами, і, згадуючи ті сеанси, я думав потім, що оцей контраст між трансльованим соціалістичним щастям і пилюкою на стертій підлозі міг би зробити такі покази популярними років за двадцять — їх якраз нарекли б авангардними, і мегакультурно-мистецька тусовка збиралась би навколо ящика з написом «Електрон» замість цих некреативного вигляду підлітків, що без кінця колупаються в носі. Хіба Лізка була немовби вже з отого авангарду, що настане нескоро, коли бути вже їй тридцятирічною жінкою, а не юною тусовщицею — не той час, не те місце.
Я чомусь із особливою ніжністю дивився на Лізку під час того перегляду — от замість фільму «Електронік» дивився на неї. Я цей фільм уже сто разів бачив, а вона казала, що ніколи. Я дивувався і не вірив — не знаю, чи ображалась Лізка на ці мої постійні сумніви, бо я неприкрито здивовано реагував на будь-які її зізнання, що от це в перший раз, і цього ще з нею не було ніколи, і того: вона ніколи не куштувала цукерок «Червоний мак», вона ніколи не бачила, як робиться печиво, і ахала, коли я згадував рожеві формочки-зірочки, що їх використовувала для печива бабуся, а ще Лізка ніколи не бувала у дитячому садочку і не знала, як бояться діти залишитися в садочку останніми через занадто заклопотаних дорослим життям батьків — звісно, вона не знала: за нею ж батьки не приходили все її життя. Та я не зважав, бовкав, що спаде на думку, а вона, здається, ніколи й не ображалась, і якщо і засмучувалась, то лише на мить — так, що іноді я, мабуть, і не встигав помітити.