Ніч тягнулася довго, біль тягнувся з маківки до ніг його розпластаного в темряві тіла, і тільки чиясь присутність допомагала не втратити розум.
Я міг би жити інакше. Скурвись, біль! Скурвись і піди, піди на!.. Я не здамся смерті ось так.
Я випірнув з думок Спонсора, ошелешений і дуже стомлений. За вікном сіріло. Саша лежав, заплющивши очі, і дихав рівно — мабуть, спав. Нехай спить. Може, справді, не буває повністю поганих людей. Може, той спогад — спектакль про зайчика і вовка — має якесь чудернацьке значення в його житті, і оцей душогубець і покровитель того виродка, що вбивав Лізку, може колись і змінитись. Зрештою, він же купував йому сорочки від Версаче і давав гроші на цигарки «LM». Зрештою…
Розділ 9. Цавет танем. Недорого
Спонсор Саша вижив і навіть трохи змінився. А ще він зрозумів, хто я. Я ж, зачарований Спонсоровими спогадами про квітучі вишні і стареньку матір, не заперечував своєї участі у полегшенні його страждань.
— А ты этим управляешь?
Наяву Спонсор і далі говорив різко, не російською навіть, а спрощеною її версією, — лінгвістичним набором для виживання у постсовку. Вишень більше не було.
— Іноді ні. Іноді само приходить, і вдіяти не можу нічого… майже. Ну, хіба вже зовсім забити… Включити якусь «Смєхопанораму» чи серіальчик…
— Да от Петросяна, верняк, еще хуже, нет? А? — підколов він, і тут-таки посерйознішав знову, забарабанив пальцями по столу, загасив сигарету в скляній попільничці, — Ну, а специально вызывать это ты можешь?
— Що значить — спеціально?
— Ну, мозги-то включи, малец! Приходишь к больному, например, и — р-раз?..
— Ну… Якщо людина реально хвора… і людина нормальна, ну, не серійний вбивця, — тут я затнувся. Ніколи не бачив, як Спонсор убиває, але, судячи з його думок і того звірячого холодку з глибини очей, а ще вигляду рядових його знаменитої у місті «пєхоти», — ймовірно, він таки відносно серійний.
— Ясно… Ясно, Костя, брат! Ты ге-ний!..
Я сидів тоді навпроти нього здивований — що б означало це «геній», — а Саша вже потирав руки й усміхався задоволено, ніби продати збирався — мене продати, вигідно, як партію б/у іномарок, пригнаних з Європи без розмитнення.
Я запитав, як же обирати пацієнтів, і він сказав тоді лише:
— По барабану! Бабло… — і він довго ще говорив про «бабло», розписував «схєму» і ще щось, здається, казав про те, що ця «тєма» надзвичайно гуманна — ні, він не вживав слова «гуманізм», звісно, але так я його зрозумів.
Моя ненормальність, моя вада, як виявилось, мала комерційне застосування. Ще й яке! У світі тисяч стресів добре продається снодійне, у місті, де заклопотаних мешканців мучать мігрені, — знеболювальне. А я був ліками від безвиході — у місці і часі, де безвихідь перемагала. І навіть вічний прокльон людства, той факт, що помирати доводиться на самоті, самому-самісінькому, я — ставив під сумнів. Цавет танем, твій біль беру на себе… Недорого.
Я не знаю, скільки за це брав Саша.
«Пєхота» була розпущена, Саша показово ходив до церкви, ще частіше їздив у дитячі будинки, місцевий телеканал і газети знову говорили про нього як про фаворита у майбутніх виборах в обласну раду. Хрестик Спонсор носив тепер поверх сорочки Версаче, втім, можливо, це тут ні до чого, просто мода така була.
Основний дохід йому приносив я, тобто моя хвороба — чи мій дар.
Схема працювала так. Саша сам приходив домовлятися до хворих, що вже не сподівалися одужати, та до найзаможніших пацієнтів хоспісів (чи їхніх родичів). Про його надприродні можливості вже чули — деталей воліли не знати, чи, може, навіть побоювалися дізнатись. Далі Саша йшов до хворого вже із помічником, сидів коло ліжка, розпитував про життя, наче священик на сповіді, — якщо хворий міг говорити. Коли ні — говорив із родичами. У будь-якому випадку, помічник усе знімав на відео.
Мене ніхто не мав бачити — я лише дивився відзняту плівку на відику. Думав, уявляв, співчував, вживався у чужу шкіру. Це приходило. Неодмінно.
— Всі люди співчувають за гроші? — розмірковував я з єдиною людиною, яка мала до мене доступ (окрім самого Саші, звичайно), — господинею Надією, що наводила лад у моєму домі й іноді у моїй голові.