— Як це?
— Ну от ви, Надіє, співчували вчора Олександру: як він, бідолаха, стомився! Співчували?
— Ну… так. Як стомилась людина за день, що ж тут…
— А не скажіть. Що ж ви, Надіє, співчуваєте тому, хто багатий і гроші платить, а як свідки Ієгови приходять — проганяєте без співчуття?
— Так! А яке до цих нелюдів співчуття?
— Ну як яке? Обдурені люди, обібрані, мабуть, до нитки, квартири свої віддали цій організації, а ви матом на них…
— Я? Матом? — борониться добра жінка.
— Та годі вам. Чув я.
Вона червоніє і старанніше змітає неіснуючу пилюку з полиць.
Це було нескладно — допомагати за гроші. Кожного можна зрозуміти, навіть тих бандитів, які зазвичай ставали нашими із Сашком клієнтами. Про їхні гріхи мені ніхто не розповідав — крім них самих. Власні гріхи постійно були у їхніх головах. Ці люди настільки нещасні, що якби про це довідались бюджетники і тому подібні верстви — думаю, кипіння праведного гніву принишкло б трохи — натомість відкрилося б розуміння свого, бюджетного, але нічим не обтяженого щастя.
Траплялись нам і нормальні хворі — наприклад, відомі артисти, один головний редактор телеканалу, що захворів на рак, діти заможних батьків. З такими працювати було найтяжче, і водночас саме їм я міг найбільше допомогти — я б, може, і безкоштовно взяв їхній біль. Знати б, що допомагає… Принаймні людям ставало легше. Вони спокійніше прощалися з рідними, легше відходили. А це й усе, що обіцяла фірма Сашка. Дехто видужував — не знаю, чи завдяки мені, але Сашко хвалив мене і видавав премію: приводив гарну дівчину — шльондру…
Ті дівчата були такі чудові, що їх не хотілося називати шльондрами, у них була навіть якась чистота — така ж, як у новому стилі життя Сашка, мабуть.
Здається, я добрішав і мудрішав. Спочатку… аж до того моменту, поки не збагнув, що інші біди, неоплачені, більше не приходять до мене, як раніше. Я вдосталь співчував за гроші, тож іншому стражданню було не пробитися до моєї свідомості. Хлопчик Іван із Чечні зник без сліду — це, може, й на краще, я не витримував його ненависті. Та може, варто було б допомагати, наприклад, хворим дітям, і облишити помирати деяких багатих стариганів, на совісті яких не одна лиха справа, а іноді і жива душа?
Ці думки, мабуть, отруїли мене.
З кожним разом мені ставало все тяжче і тяжче виконувати свою «роботу». Поки одного дня Саша не попросив попрацювати «почти бесплатно», мовляв, постраждав його друг, колишній охоронець, нині сам успішний «бізнесмен». Я сидів на веранді свого будинку (тоді я думав, що будинок і справді мій), як водиться у багатіїв — у плетеному кріслі, із горнятком пахучої кави, дивився у сад, слухав пташок і намагався розслабитись. Все-таки, як і будь-яка робота, пов’язана з людьми, моя була не з легких.
Я почув, як роз’їжджаються автоматичні ворота, тихо, майже не порушуючи солов’їного співу, і так само тихо в’їжджає «Мерседес» Сашка.
Спонсор швидко піднявся сходами:
— Ти двері не зачинив.
— Что?
Я сьорбнув кави, зображаючи з себе чортзна-кого.
— Я не чув, як стукнули двері. Знаєш, це затворництво робить мене дуже спостережливим.
— Не до философии, Костя! Другу моему помочь надо. Лучшему! — він плюхнувся у таке ж плетене крісло навпроти.
— Я думав, це я найкращий.
Сашко подивився на мене якось… не як друг, одне слово — здається, як колись у коридорі опікового відділення, як на слимака, подивився.
— Вот кассета.
— Поклади мені на стіл, — я пішов всередину, навіть не запропонувавши приєднатись до мене чи бодай випити чашку чаю, мабуть, відчував себе поп-зіркою, до якої приїхав набридливий продюсер, чи Чаком Норісом, рятівником всесвіту, не знаю… Всерйоз міркував, чого це я маю допомагати його другові, коли діти в Африці вмирають з голоду, і що без мене Саша пропаде.
Касету перевірив неохоче. Вставив ліниво у відеомагнітофон, натиснув на стерту від людських пальців кнопку і… пропав.
Поміж білих простирадл і подушок було воно — обличчя, бачене двічі у житті: у напівтемному коридорі опікового відділення і у свідомості жертви, за мить до того, як майбутня балерина, модель чи моя дружина перетворилась на шматок обпеченого м’яса, непотрібний нікому, навіть… неважливо. Ворог. Це було обличчя мого єдиного справжнього ворога. Дивно, але він розчинився в повітрі того вечора, поклав квіти на подушку, коло забинтованої істоти, яку представили мені як Лізу, і розчинився десь… Чи це я просто стер його з пам’яті, як стирає час намальовані на кнопках відеомагнітофона символи, як стирає одна з таких кнопок незручні кадри. Я перезаписав цю ділянку своєї життєвої фотоплівки чимось веселим, смішним, можливо, похабним, лише після вісімнадцяти…