Тільки чого ж він, Саша, так просив допомогти? І кому, своєму, як виявляється, супернику? Яка в цьому логіка? Хіба що Спонсора мучила совість. Та він же мріяти мав, аби той Вєня помер чимшвидше, але ж ні, пригнав мене у лікарню!
А він знав, міг знати, що це та сама людина…
— Саш, відпусти мене.
— В смысле?
— В смислі, давай закриємо наш бізнес. Я не можу більше.
— Сдурел?
— Ну а раптом я ще когось вб’ю?
— Да ты… — він скочив і заніс кулак над самим моїм обличчям. — Да я тебя, заразу…
Страшно не було — було байдуже.
— Це ж не залежить від мене, Саш. Я старався. Здається, я щось втратив.
— Что?
— Впевненість, що це і є справжнє співчуття. По-моєму, це шарлатанство, а не диво…
Напевно, я сказав щось смішне. Саша розреготався. Встав посеред кімнати і реготав довго, закинувши голову догори, розкинувши вільно руки. А потім відпустив мене, сказав, уже майже без тої блатної вульгарності в голосі, яку і передати тяжко, тихо так, як добрий шкільний учитель із перспективами Макаренка:
— Конечно, не чудо. А как ты думал? Чудеса вообще не продаются — иначе уж я бы затарился. Сочувствие не товар — этот твой суррогат, для того и годится только, чтобы бабло сшибать. Это как музыка — настолько плохая, что становится популярной среди быдла и приносит умным людям много зеленых. Думаешь, я не понимаю, что ты и пальцем не пошевелишь, чтобы реально кому-то помочь? Думаешь, я не знаю, что таких бесчувственных, как ты, еще поискать?
Він мав рацію, і я сказав йому про це. Хоча ні… я ж відчинив йому двері тоді, пораненому — щоб він не здох і мені було на що жити.
Я спитав:
— Можна, я гроші з сейфа візьму?
— Десять штук.
Я взяв і пішов. Рівно десять, акуратні пачечки, перев’язані жовтими тонкими гумками, мій гонорар.
Усе ще йшов дощ, а я так і крокував до міста, без куртки і парасолі, вздовж вибоїстого шосе, із пачками баксів по кишенях. Я не знав, що робитиму, але чомусь знав точно, чого робити не буду. Я не збирався ставати героєм — шукати Лізу, забирати її з інтернату для інвалідів і піклуватися про неї все своє жалюгідне життя, не збирався прислухатися, шукати тих, хто заслуговує на допомогу, кидатись до карет швидких — вам не потрібне співчуття? Безкоштовно! За уявне відбілювання моєї совісті… Ні. Але оскільки совість трохи мучила, я твердо намірився віддати їй половину грошей, ні, не совісті напряму віддати — вона, думаю, не бере хабарів, навіть у нашій незалежній. Я хотів віддати гроші Лізі. На лікування, на пряники, на телевізор із балеринами… Що ще їй може бути потрібно?
Отже, отак у двадцять один рік я став не лише вільною і нормальною людиною — я сам тепер став спонсором. Адресу, куди надіслати гроші, знайти було зовсім нескладно — підказала Єлизавета.
Решти вистачило на те, щоб змастити гвинтики державної системи і відгризти в тітки квартиру, на яку я, за законом, мав усі права. І ще трохи грошенят лишилось на прожиття.
— Це що, справжній аеропорт?
— Справжнісінький.
— І літак справжній буде?
— Ну а який же?
— Не знаю… А можна я біля ілюмінатора сидітиму?
— Лізо, вам все можна. Ви на цьому літаку — найважливіший пасажир.
— Я?
Чоловік продовжував говорити, ніби сам до себе:
— Мені навіть дивно, що ви тут опинилися. Я, навіть я, на інше сподівався! Але… знаєте, очевидно, ніколи в цивілізованих людей не буде все так, як в якогось задрипаного племені на березі океану, ніколи… Це утопія, цілковита утопія.
— Вибачте, я вас не розумію. Я ж останнім часом не могла читати багато, не говорила майже ні з ким. Вибачте мені, а яке плем’я? — засмутилась і запереживала тоненька висока дівчина із великими очима.
— Це я так, Лізонько, так… Ось сюди, сюди… Тут прохід через рукав, як у цивілізованих країнах. Так, у цивілізованих… Літак ми вже величенький замовили, бо пасажирів багато буде. Я, до речі, лише пасажирів першого класу зустрічаю, лише V.I.P. !
— Що, вибачте?
— Ой, Лізонько, ідіть-ідіть. Я не піду з вами. Там вас зустрінуть. Переказуйте вітання Ганні Гаврилівні! І плем’я там, до речі, теж є, теж воно бідолашне, хоч і не першим класом, звичайно… — він повернувся і пішов, продовжуючи бубоніти щось собі під ніс, і лише тоді вона збагнула, що у чоловіка не було обличчя. Чи просто вона його, обличчя, не змогла запам’ятати?