Людина без обличчя розчинилась у повітрі десь на повороті. А Ліза підійшла до скляної перегородки, що відділяла коридор рукава від дощу. Вже стемніло, і відображення було добре видно — жодного шрамика не лишилося.
Частина II
Розділ 10. Храм
Храми мають бути великими, такими, як палаци чи зали засідань політбюро, мають вражати і показувати мені моє місце у всесвіті — не принижене, ні. Бо що принизливого у ролі піщинки? Навпаки, без піщинок не буде піску, а значить, не буде берега, і замків на ньому, збудованих кимось із добрячою уявою і — чи то співчуттям, яке дещо відрізняється від того, що ми під ним розуміємо, чи то непереконливим для нас почуттям гумору. Так чи інакше, та церква не задовольняла цьому моєму критерію — вона була занадто маленька, і влітку в ній, мабуть, було душно, і чути перешіптування прихожанок у хустинах, і запах ладану, і запах людського поту змішуються і вилітають надвір, розчиняючись у справжньому храмі, великому і безконфесійному, під безмежним небом. Та я, власне, шукав собі конфесію, тож мені було туди, всередину. Тим більше, що літню задуху я лише вигадав, бо надворі лив дощ, змиваючи із доріжок маленького скверу недопалки і останні осінні сліди. І в церкву було так добре зайти — зігрітись і, замість чорного неба, що ллється на тебе нескінченним потоком чи то води, чи то чиїхось сліз, зібраних десь у іншому місті, з випарів нетутешніх калюж, побачити дерев’яні балки і великий світильник з десятком псевдосвічок, круглий, як сонце — маленьке сонце, одомашнене і освячене, як яйце на Великдень. Воно було краще за безглуздість чорного неба, це сонце з електричними свічками, і я радше відчув, ніж зрозумів, — я так вчасно сюди прийшов. Тут спокій, і все має сенс, навіть моє існування. І волосся на моїй голові пораховане — так написано, я ж трохи читав, перш ніж наважитись переступити поріг…
Фігура в рясі застигла перед вівтарем впівоберта, у дивній позі.
— Отче, я прийшов сповідатися.
— Так, слухаю.
— Прямо так?
— Слухаю!
— Льош, це ти?
Я і йшов сюди з розрахунку зустріти Льошу, давнього товариша, такого давнього, що давніших у мене й немає. Кажуть, ми разом ходили у дитячий садок — я ледве пам’ятав, я взагалі все дитинство до школи майже забув, але його щокате обличчя там, на підкірці, було записано. Потім ми разом ходили до однієї школи, одного класу навіть, і це я вже пам’ятав добре. Я пересів за іншу парту, подалі від найкращого друга тоді, коли, як я тепер розумію, Союз вже тріщав по швах, дозволяючи релігії виходити на поверхню, сочитись із відкритих ран і говорити вголос, устами й дітей, яким батьки раптом сказали правду про те, у що вірять, чи дозволили поділитися нею, правдою, яку діти знали завжди, змалечку повторюючи на колінах свої зворушливі молитви ідеологічно невихованих жовтенят. Це мій досвід. Можливо, десь у далеких селах віра нікуди не ховалась, не знаю. Можливо, я занадто багато уваги приділяв вирізкам із радянських газет і журналу «Юний технік», занадто вірив у технічний прогрес і те, що наші космічні кораблі от-от полетять на Марс (звісно, не без мене). Але я, піонер і майбутній, як виявилось, лише в моїй уяві, авіаконструктор (а ніякий не продавець реклами), щирої православної віри Льоші так і не пробачив — тоді. Тепер прийшов по неї — чи то по спокій і рівновагу, що вона могла мені дати.
— Мир вам, сину мій. Що ви хотіли? — священик повернувся до мене.
У руці він тримав стільниковий телефон, і я зрозумів, що розмова зі мною розпочалася лише тепер.
Мобілки тоді ще були розкішшю, їх були одиниці — у мене, наприклад, не було. Хоч Спонсор міг би подарувати — але ж кому дзвонити?
— Льош, це я, Костя. Впізнаєш?
— Костя? Нечай! Неч! — так давно-давно ніхто не кликав мене, «Неч» — забуте шкільне прізвисько.
Льошка був дуже радий, питав, як справи, і, не стримуючись, обіймав і плескав мене по спині, прямісінько під маленьким сонцем із псевдосвічок… Я сказав, що все добре, і тоді він спитав, чи справді я прийшов сповідатись, і я зізнався, що так, маю гріх. Мій гріх, хотів додати я, полягає в тому, що я торгував тим, чим торгувати не можна. І ще я хотів поради — чи можна цього позбутися, того, чим я торгував і чим не повинні торгувати люди… Та Льоша вже говорив про своє життя, говорив зі мною так, ніби я і не відвернувся від нього у п’ятому класі, і так, ніби у нього був тепер дефіцит у такому спілкуванні.
Льоша оповідав, як відучився в семінарії, що у нього чудова дружина і двоє діточок, і недавно дали оцю парафію, добру парафію, прихожан багато і хороші люди, кожен, звичайно, зі своїми тарганами, але хороші, віруючі, і дружина, можливо, знову вагітна, і треба більшу квартиру, та це не так скоро… Він говорив багато, а я — відверто кажучи — думав про своє.