І, що не кажіть, цю роботу втрачати не можна — і мова не лише про гроші. Потрібна рутина — щоб тримати думки в стійлі, і оцей колектив веселих, нормальних людей — щоб правильно розуміти коло своїх проблем. Сприйняття повинно обмежуватись питаннями людськими, близькими і зрозумілими — новий фільм, нова книжка відомого автора, яка доставка суші найкраща і чи крастимуть далі наші слуги народу, чи все вже накрали і тому робитимуть щось для країни — сміх крізь рев кавового апарату і стукіт офісних каблучків. І все це так приємно і слушно, що, коли під’їжджаю до роботи, особливо в дощ, коли думається про кепське і рятує лише радіобазікання, я вже уявляю, як питиму каву на маленькій офісній кухні без вікон, такій крихітній, що в ній поміщається лише кавовий апарат, кулер і наша весела компанія. І я слухатиму, і киватиму, і сміятимусь зі всіма — щоб самому ненароком не стати об’єктом співчуття. Я ж не є об’єктом, правда? Ні, мабуть, не є — я ж зі всіх сил намагаюсь бути щасливим. І Агуніка усміхатиметься мені особливо, і мені здаватиметься, що якась частинка мрії, найнормальніша, є у мене — дивна річ — з коханкою двічі на тиждень. А вдома чекає Алла, і щось готує, і все знає, все-все, і сумує лише кілька разів на рік — коли я уві сні вимовляю чуже жіноче ім’я.
А робочих місць для таких, як я, зараз не надлишок. Вакансії торговця фруктами не пропонувати…
Розділ 12. Повернення Вамби
Це був той самий вечір, коли моє життя, здається, вдарилось об стіну, як той іграшковий гелікоптер. Можна, звичайно, говорити, що у цьому роль і призначення іграшкових гелікоптерів, так само як і паскудних життів — битись головою об стіну, аж поки не потріскає — голова або стіна, та все ж… добре було б мати поруч когось, хто знає, як буває паскудно, когось, кого називають справжнім словом «друг», а не віртуальним «френд», діловим «колега» чи незначущим «приятель».
Не те щоби у мене не було нікого більш-менш близького. Агуніка частково замінила мені ту діру, що утворилася, коли з мого життя, давним-давно, зникла Лізка. Агуніка давала мені книжки, і ми потім листувалися в скайпі, ділились чимось, іноді ніби важливим, частіше — ні… Сміялись з шефа і з того, що Толік закоханий у Лєночку, але де там… Лізка не обговорювала б таких речей ні за що у світі. Лізка була ідеальна, і тому не могла існувати. Тому і не існувала більше — принаймні, в моєму вимірі. Я не порівнював тоді, я взагалі про минуле не думав, просто помітив якось, що є якась чи то діра, чи то фантомний біль — чогось чи когось такого немає поруч, потрібного. Щось промайнуло, коли Агуніка скинула мені декілька поезій. Хороші поезії, правильні такі, без недоліків і нерівностей, як здорове серцебиття, як сама Агуніка. «Цавет Танем» — це ж мені читала… А неважливо, хто читав. Було колись.
Я сидів — і на дивані, і в Інтернеті одночасно. Ноутбук приємно грів коліна, і якось добре, по-домашньому дзвеніли тарілки на кухні. Я саме перекидався з Агунікою черговими філософсько-беззмістовними фразами про офісне життя, коли скайп просигналізував щось неймовірне:
«Vambo1989 хоче додати вас до списку контактів. Прийняти?»
Прийняти? Ні, не прийняти — здуріти. Здуріти! Vambo1989! Ну хто ще, скажіть, це міг бути?
Я прийняв. Декілька фраз. Де зустрінемось? Я глянув адресу на гугл-картах, тихо прослизнув повз кухню і втік…
І вже через півгодини у барі, одному із тих, у які частіше заглядають після роботи інтелігентні українські сантехніки, ніж пустоголові менеджери з продажу реклами, де на дзеркальних поличках за спиною тьоті Люби-барменші самі лише найкращі взірці горілчаного виробництва і один — о Боже — коньяк «Жан-Жак» — саме в такому барі я сидів напроти араба, на вигляд десь років сорок (але чи я розбираюсь у віці арабів?), пив той-таки багатозірковий «Жан-Жак» і не вірив…
Не вірив, що все це могло статись з моїм другом, друзями… Пропускав повз вуха, як він весь цей час мріяв помститись кривднику Лізи, як це стало сенсом його життя, тим, що тримало і не дало зламатись у спеціалізованому виховному закладі для маленьких звірів з особливо тяжкими… Як, коли вийшов, то геть забув про помсту, бо треба було виживати, а грошей не було і на кусень хліба, і житла не було, і нічого взагалі. Як прийшов на могилу до дядька і матері — могили були його єдиними родичами. Як Єлизавета прогнала його з порога і не дала моєї адреси, бо він «уголовнік». А я і не шукав його… Як знайшли старі «дружки» з виправної, що раніше били, а тепер не проти були підкинути брудної роботи тямущому хлопцю. Як відмотав строк у колонії справжній, дорослій… Як сказав собі, що краще помре з голоду, але більше ніколи… «Жан-Жак» допомагав переварити цю історію, як з поганих серіалів 90-х… Тільки то був не серіал, а реальний друг, якого мені, виявляється, — аж дивно — дуже не вистачало.