Його батько був схожий на нього, тільки, може, худіший. Фотографія у профілі була одна-єдина, дрібна і офіційна, ніби зроблена у фотоательє на документи, і життя, правду кажучи, на сторінці видно не було — так, якихось пару дописів від френдів чи спамерів незрозумілими арабськими карлючками. Хто його знає, чи він взагалі розуміє англійську — цей Тарек.
— Що писати?
— Так це…
З’ясувалося, що я не просто перекладач… Ну що ж:
— Dear Mr. Tarek… — взявся сам собі диктувати я.
І так буває. Написати за когось першого листа батькові.
***
Після нашої зустрічі Вамбо дзвонив мені щовечора — повідомити, що відповіді від батька немає.
Тож коли його дзвінок застав мене за чищенням зубів о сьомій ранку, я вже знав: напевно, це воно.
«Вітаю тебе, Валерію», — перекладав я дослівно, вдивляючись у дрібний шрифт на старенькому моніторі.
Батько Вамби нічого про нього не знав, ніколи, аж до цього листа. Він не міг чекати Вамбу у Венеції, як про це проникливо розповідав у сирітській столовці худенький хлопчик-напівараб. З якоїсь невідомої причини мати Вамбо промовчала, не видала себе нічим, хоч і листувалась зі своїм першим коханням ще декілька років після університету. Може, боялась, що той захоче забрати дитину? Але тепер містер Тарек повірив, легко, не випитуючи деталі, не сумніваючись — дивно, наші так не вміють — відписав Вамбі, що дуже любив його матір, що шкодує про її наглу смерть.
«Хочу бачити тебе, щоб обійняти і попросити вибачення. Чи зможеш приїхати до Тунісу? Я буду тут ще пару тижнів. На цей сезон перебираюсь до будинку батьків моєї дружини-єгиптянки, у Каїр. Сподіваюся заробити, буду нав’язувати людям фотографії з облізлим верблюдом. Знаю, це неправильно, але твоєму брату Ахмеду потрібно навчатися… Хочу вас познайомити. Чекаю на тебе. Наш дім — твій дім. Тарек».
Зараз я міг розгледіти за втомленим життям чоловіком маленького Вамбу, не того, що вели приниженого через коридор ганьби, мокрого від каналізаційної води — того, що захоплено розказував про батька, не боячись нічого: «Ви знаєте, наприклад, що існує місто на воді? Мій тато там живе. Там гарні будинки і вулички, і човни замість трамваїв, і люди привітні. Це в Італії. Вам ніколи не побувати там. А я, як виросту, втечу туди, до Венеції. Тато давно чекає на мене, тільки забрати не може».
— Він чекає на мене, — тихо повторив дорослий Вамбо.
— Що відписати?
— Як що? Ти ж сам казав: «Працюю в автомайстерні, мрію відкрити свою».
— А про зустріч?
— Яку?
— Ну, у Каїрі, мабуть. Сам же казав, що він на тебе чекає.
— У мене ж паспорта нема…
Вамбо сипав причинами, одна за одною, одна за одною, і що далі, то більше я розумів, що річ не в тому. Вамбо не поїде. Він боїться.
— А ти ж і так їдеш, Костю! Давай відпишемо, що заїде мій друг, а?
— Що?
— Ну будь ласка. Я передам сувенір з України, грошей, ти розкажеш йому про мене… У тебе краще вийде.
— Грошей? Ти йому збираєшся гроші посилати?
— Ну, він же пише, що на навчання треба…
— Так, ти зовсім божевільний. Цей… окей, цей чоловік кинув тебе малого, а тепер його другому сину треба вчитись в інституті! Ти сам що закінчив, Вамбо?
Він зжер мене поглядом, ніби я посягнув на святе. І я зупинився, я майже зрозумів його — міг би зрозуміти, адже теж багато б віддав за зустріч із батьками, навіть тепер.
— Вибач, — тихо сказав я. — Я передам, що скажеш. Якщо, зрештою, в цьому сенс, а не в автомайстерні, значить, на то і гроші. Але, послухай, хіба ти не хотів би побачити його?
— А я побачу! Побачу! От назбираю грошей, відкрию автомайстерню… Онука йому зроблю — він же і про онуків питав… і ми приїдемо в Туніс! Такі, знаєш, — справжня родина. Татуювання я виведу, всі. Щоб він бачив, що я…