— Як його звати? Цього придурка, — я підвівся.
Алка дивилась на мене перелякано, та, мабуть, і всі відвідувачі зиркали вже в наш бік.
— Звідки я знаю, Костю! Сядь, будь ласка! Кажу ж, якийсь араб! Цього не досить?
— Як він виглядав? — я нахилився над столом; здається, мене колотило.
— Та яка в біса різниця! Ти що, не знаєш, як араби в Африці виглядають! Якийсь чорний! Худий! Брудний!
— Араби не чорні, — процідив я. — Алло, ти хоч розумієш, що верзеш! Людина у такому відчаї, що підпалює себе! Ти хоч на секунду можеш таке уявити? Цей біль!
— Не можу! Звичайно, не можу! І головне, не хочу. Бо я не маю нічого такого уявляти! Я нормальна людина! Я живу в Україні, я християнка! Я продвинута особистість, врешті-решт!
— Що? Продвинута особистість? Та тобі наплювати на всіх, крім самої себе! Ти ж мрієш їхати в Єгипет, до арабів!
— До арабів? До чого тут араби, я хочу на море і до пірамід…
— Ти хоч подумала, що мало б з тобою статися, щоб ти підпалила себе — щоб піднесла сірник і відчула, як займається шкіра…
Чорт, я так і сказав їй, так і сказав! Сказав, і сам уявив: шкіра, певно, зайнялася б із найтонших волосин, що ростуть у неї на руках, скільки б вона не робила епіляцію.
— Мало що і де у світі відбувається! Он діти в Африці недоїдають, а ми ж отут всі сидимо в ресторані. І нічого! І сидимо! І добре, що сидимо! І ти сидиш, Костю, — вона стишила голос і озиралась навколо, ніби перелякана руда кішка, яку викрили у товаристві благородних левів — дворова, попри всі мрії.
Вона шипіла, але тиша навколо була така важка, що чув, імовірно, весь зал. Я зрозумів, що неправий, що зараз втрачу її через цю розмову.
— Все добре. Все добре, панове! Ми вже йдемо.
Офіціант дивився із підозрою. Мабуть, він вважав ненормальних переважно не дуже платоспроможними.
— Цікаво, — раптом голосно, із викликом заявила білявка з яскраво-червоними губами, яка привернула мою увагу ще до того, як я дізнався, чим закінчив, імовірно, мій Базбуза… — То ви як хочете, щоб ми всі себе спалили замість того, щоб тут жерти? Я особисто завжди казала, що кожному своє.
— Правильно, с каждого по способностям — каждому по труду! — крякнула якась дама, не дуже твереза і не дуже насправді й дама — баба якась, товстезна й бура на обличчі від випивки.
— Це ж араби… Що ви хочете, — парирувала білявка.
І її супутник, сивий чоловік, схожий на професора, раптом не змовчав, сказав, здається, лише їй, але почули всі:
— А яка різниця? Араби ж — не інопланетяни. Знаєте, Анжелочка, коли в тисяча дев’ятсот шістдесят восьмому до Праги ввійшли радянські танки, польський — уявляєте, польський, навіть не чехословацький! — бухгалтер підпалив себе на знак протесту. Цього ніхто, правда, не помітив, крім, аж тепер, істориків, і масових протестів ніяких не сталося. Я ось навіть не пам’ятаю його ім’я… — Він зробив значущу паузу. — Але жерти все-таки розхотілося. І залік вам ставити, Анжелочко, теж…
Він кинув на стіл декілька банкнот і попростував до виходу, несучи перед собою професорське пузо і гордість.
Офіціант навіть не поворухнувся, звісно, професор же он заліки у ресторанах призначає… Ну нічого — я теж підірвався:
— Ходімо, Алло!
Та залишати гроші на столі все ж було б неекономно, тож я ткнув офіціанту двохсотку. Не те — зрозумів із погляду, додав сотню — знову не те…
— Дайте чек, будь ласка, — буркнув я, остаточно вертаючись із Тунісу на землю.
З чого це я в біса взяв, що арабські торговці фруктами єдині у світі, у кого є проблеми? Кожному своє — так білявка сказала? А таким, як професор, легко казати. Він всього лише перевертень, з яким дівки ходять по кабаках за залік, а мудрі роздуми про те, що різниці між арабами і європейцями майже ніякої, — гра на публіку.
З Аллою ми помирилися — перевіреним способом: я перепросив, сказав, що більше ніколи-ніколи, жодного кривого слова, та ще й на людях — отож моя голова стала вся чорна від уявного попелу. Я вів нормальне життя. І що нормальніше воно було, то більше мене нудило від новин, що лунали з екранів і очікували на мене в Інтернеті.
Самоспалення Мухаммеда мало якесь запаморочливо велике значення. Про торговця фруктами, якого я волів забути, тепер пам’ятатиме цілий світ. А він лежав обпечений у лікарні. Я знав це дуже добре, і не лише з новин… Я дивився на нього — у новинах, дивився в нього і з нього — у запаморочливо жахливих снах, які я більше не міг стримати. У лікарняну палату до Буазізі приходив президент Тунісу Бен Алі, і я — теж приходив. Було боляче, неприпустимо боляче, і разом з тим… я знав, що він прийшов до мене, окрайком свідомості, одурманений болем і знеболювальним, я — точніше він, араб — усвідомлював: справедливості немає. Немає, але він її таки випалив для себе. На власній шкірі, але випалив.