Я не хотів його чути, не хотів більше цього жахіття… Відповідальності за його самопочуття, за те, чи стане йому сил жити. Краще б просто його не було. Всі терплять, і він зобов’язаний був терпіти, а не влаштовувати сцен на вулиці. Я ж не палив себе, коли ніхто й пальцем не поворухнув, щоб нас із Вамбою захистити від знущань. То чому мені тепер разом із ним лежати зчорнілою мумією у реанімації? Навіщо слухати крізь морок ридання матері і сестер?
Буває, щось безповоротно втрачено, а ти не віриш. Я знав, що сіру бабину коробочку я загубив, знав, що у квартирі її нема — знайшлась би під час ремонту. Та все ж я сидів посеред вітальні і знову оглядав рідні стіни, де колись висіли фотографії з міста на воді, — допоможете знайти? Порожні стіни, у модних бежево-золотистих шпалерах, ніяково мовчали. Інших ліків я не знав — розваги лиш ненадовго відволікали, тамували біль, але не знищували хворобу. Мене вже не влаштовувала шипучка для зняття болючих симптомів — я мріяв про антибіотик.
Туніс скинув свого президента, не зовсім без крові, звичайно — мусульмани ж, але скинув. А Мухаммед помер. Може, й на краще.
— І що ти дивишся? Що ти знову вишукуєш на тому ютубі? Нащо тобі ті дикуни?
— Чому одразу дикуни? Може, справді, не варто терпіти… Можна встати нарешті з дивана й зробити щось, — я казав просто так, щоб позлити її.
— Ага, і гори трупів.
— Ну, не гори… — але розум підказував, що гори, гори. Близько трьох сотень людей — це гори.
Я гримнув дверима — ні, я не пішов із дому. Просто вийшов на балкон — покурити. Хотів набрати Вамбу чи Агунічку, поговорити про щось, крім абсолютно безглуздих самогубств, що ведуть до безглуздих протестів. Та поки я вирішував, кому дзвонити, щось на мене найшло… Чиясь убита горем матір, що марить і марить обпеченим до чорноти сином. Я міг би знову піти під холодний душ, але ж це не змиєш. Це вже моє.
— Що це таке?
— Літак, — розводить руками, — ви хіба не бачите?
— Я бачу. Що я тут роблю і навіщо мені в цей літак? Такі, як я, не літають на літаках.
— А на чому ж?
— Ні на чому, повзають по землі. І то допоки їм дозволяють. Я ніхто. Ми всі ніхто.
— Помиляєтесь, Мухаммеде. Ви пам’ятаєте, що зробили?
— Ні, — стискає губи, дивиться повз співрозмовника, у далечінь за вікном, минаючи поглядом застиглий в очікуванні пасажирів літак.
— Страшенну дурість. Неймовірну просто. Пішли й купили в магазині пляшку займистої речовини, не пам’ятаєте, якої?
— Я не пляшку купив, а каністру… каністру бензину, — проговорив, не відриваючи погляду від неба, наче там, у далечині, сховались уже за межею людського зору інші, важливіші для Мухаммеда літаки.
— Боляче було?
— Неймовірно.
— Мухаммеде, проходьте в літак. Там напої дають… хоча ви ж алкоголю не вживаєте, певно, ви ж мусульманин…
— Вживаю, що за стерео… — відмахнувся араб і пішов геть.
Уже біля трапу чоловік без обличчя гукнув Базбузу:
— Мухаммеде!
— Так?
— А ви зробили б це вдруге?
— Що саме?
— Ну, купили б каністру?..
Мухаммед Буазізі не задумується над відповіддю, просто дивиться вниз, на брудні ноги в простих сандаліях, і стискає губи, і, можливо, ще скрипить на зубах власний попіл — хто його знає, як воно буває і де грань між світами, реальністю і маревом снів:
— Ні. Звичайно, ні, не зробив би.
— А ви знаєте, що Бен Алі пішов у відставку? Через вас, через те, що ви почали. Вас знає весь світ.
— І що?
Людина без обличчя лише знизує плечима.
— Куди летить цей літак?
— Літак розіб’ється, це всього лише чужий сон…
— Тобто — я не живу?
— Ні, Мухаммеде. Мені шкода.
— А рай?
— Я нічого не знаю про рай. Про рай — це не до мене.