Я вже думав своє, я вже засинав майже, а Тарек плів мені свою лагідну неможливу казку:
— Прислухайся. Ти зможеш почути, як плескає вода, коли змучена жінка пере одяг у брудному потоці десь, припустимо, в передмісті Катманду. Чуєш? Чуєш, як плескає? Їй не боляче, другий її син живий та здоровий, вона пишається тим, який він міцний і які в нього щічки. Це першого забрала хвороба — звичайна діарея, від антисанітарії — зневоднення й смерть. Вона справді радіє, хоч речі, які вона пере, носив колись її первісток — вона не забула його, просто вірить, що він переродився знову і десь щасливий тепер, з багатшими батьками. Щиро вірить, так само, як моя мати у пророка Мухаммеда і в те, що язичникам нізащо не потрапити на небо.
Мені не було до цього діла. Не було діла до Катманду, і най ця жінка народить ще сто своїх «непалят», я хочу прожити своє…
— А як здригається від ридань сусідка по квартирі? Це ж могла би бути твоя сусідка, це десь на околицях твоєї столиці… Вона заходить у ванну кімнату, вмикає воду на повну — розтрачує те, за що непалка віддала б півжиття, до речі, — і плаче. Вона зовсім сама, хоча в неї дорослий син, мешкає з нею і не збирається з’їжджати — від нього і ховається у ванній.
Я майже не сперечався з ним, але й погодитись не міг. А Тарек ніби співав пісню, пояснюючи самому собі, для чого витрачає своє життя, витратив уже майже повністю на спостереження чужого горя:
— Без зиску для себе, — говорив він. — Не так, як поети, що шукають слави, не так, як лікарі, що шукають грошей…
— А що тоді шукаємо ми?
— Не знаю. Можливо, сенс? Сенс тих страждань, тих дивних збігів? Доказ, що ми єдині і не відрізняємось нічим. Ніхто не відрізняється.
— Лише різновидами страждань і кольорами масок…
— Як у Венеції, ти пам’ятаєш?
— Так. Знаєш, Тареку, я тільки через багато років зрозумів, що чув когось із підводного човна, на якому і загинув дядько Вамби, твого сина… Якби не та трагедія у Норвезькому морі, ми з ним, напевно, ніколи б не познайомились, бо він не опинився б у дитбудинку. Але навіщо це?
Тарек подивився на мене якось дивно, по-новому.
— А я збрехав тобі, Костю, тобто не сказав… Я нікому не казав, крім Лотфії. Я не просто читав чи бачив по телевізору — я чув, як вибухнув Чорнобиль. Я хотів допомогти Ірині, своїй колишній коханій, матері Вамби… Та натомість допоміг якійсь незнайомій жінці. У неї був маленький син, а ще каштанове кучеряве волосся — вона згадувала, як синочок, граючись, тягнув її за кучерики. Я втамував її страх, та, думаю, вона згодом все одно померла — якщо не від променевої хвороби, то від раку. Як Іра… але не вона.
За спиною Тарека, у будинку напроти, засвітились вікна. Яскраво, так, що і в нашій кімнаті стало світліше. Тарек потягнувся рукою до стіни, намацав вимикач — і я примружив очі від болю. Після темряви очам боляче.
— У нас часто вимикають електрику. Влада не проти зекономити на простих людях.
— Наша теж не проти.
Мовчали.
— Коли чуєш світ, не лишається нічого простого і звичного. Всі дрібниці набувають сенсу. Чуєш, як люди радіють? Вони ледь не пропустили футбольний матч, але світло включили якраз вчасно.
— Для цього не треба ніякого дару, — усміхнувся я. — Достатньо знати розклад матчів.
Того вечора я випив дуже багато чаю. Спав погано, а пізньої ночі (чи то вже раннього ранку), коли я вкотре вийшов у туалет, світла в домі свекра Тарека знову не стало. Я налетів на щось на крутих сходах, і воно покотилося донизу зі страшним гуркотом. Здавалось, я збуджу цілий квартал Каїра. Але на шум вибігла лише Лотфія. Одягнена в якусь гарну фіолетову робу, блискучу — так і сяяла у світлі лампадки у її тендітних ручках. Лотфія розмовляла англійською теж трохи краще за мене.
— Добре, що ви не спите…
— Чому? — здивувався я.
Я й справді не міг подумати, що людина, яка бродить вночі, порушуючи тишу і скидаючи речі зі сходів, — приємність для хазяйки, радше навпаки. Але Лотфія виглядала радісно збудженою, наче тільки-но виграла в лотерею щось значуще.