— Я хотіла з тобою поговорити. Але не при чоловікові… Це важливо. Можна?
— Звичайно-звичайно, — погодився я, думаючи однак, що спочатку було б добре дістатися-таки наміченого пункту призначення — після стількох-то піал чаю.
Лотфія не повела мене у вітальню. Озираючись, як маленька чорна кішечка, вона провела мене на маленьку задушливу кухню, пропахлу липкою пахлавою і ще чимось східним, кардамоном чи що…
— Сідайте, Костю.
Мова Лотфії була схожа на мову Тарека, не лише акцентом. Манера говорити, нахиляючи голову вбік, дивитися в очі, ласкаво, ніби вони розмовляють із кимось, хто скоро помре, і люблять, і не хочуть образити жодним словом. Але говорила Лотфія зовсім інше. Зовсім не те, що її чоловік. Не знаю, чи були вони щасливі у шлюбі, мабуть, все ж були, та погляди їхні виявилися несумісними.
— Мій чоловік — дуже хороша людина, але дорога, яку він обрав, веде у нікуди. І я не хочу, щоб він і тебе потягнув до божевілля, — почала Лотфія.
Жінка, як і я для себе, хотіла для Тарека спокійного людського життя. А головне, Лотфія не припускала й думки, що світу є хоч якась користь із таких, як ми — Тарек і я. А розплатою за безглузду «гру в ангелів» — так сказала Лотфія — буде нам божевілля. Мовляв, лише обмеженість Тарека не дає йому остаточно втратити розум.
— Ті, хто йдуть цією дорогою, або до кінця життя мають хибне уявлення про світ, або божеволіють. І для перших завжди існує небезпека прозріння. Так було з кращим другом Тарека, його наставником… Аби допомогти якомога більшій кількості людей, він спочатку оселився у дивному районі Каїра, а потім взагалі поїхав геть далеко, туди, де, як він вважав, горя найбільше — піднявся вгору за течією Нілу і далі автостопом і потягами подався блукати Африкою. Так і не повернувся ніколи, але люди кажуть, що бачили його — жебрак у лахмітті, лепече щось нікому не зрозумілою мовою, плаче, просить води — але скільки йому не дай, все одно просить. Я думаю… він просить не для себе. Але що з того тим, хто хоче пити? Чи їх животи наповнюються тим його співчуттям?
— Думаю, ні, — визнав я.
Лотфія говорила і говорила, все те, що я давно хотів сказати — собі, а тепер і Тареку, — тільки не міг сформулювати.
— Це як рахувати кленове листя під час листопаду — божевілля, хвороба, мутація генів… Так задумано, щоб листя зжовкло і вмерло, це потрібно прийняти й одразу забути. Ні, не забути — навіть не думати про це!
— Звідки ви знаєте?
— Про що?
— Про листя? Хіба у вас тут в Каїрі кленові алеї?
Вона відмахнулась. Животи не наповнюються співчуттям, і рани від нього не затягуються, говорила вона. Як точно, як правильно. «Це не твоя біда», — казала мені бабуся.
— Співчуття може лише полегшити чиїсь страждання, місії Червоного Хреста куди ефективніші, — сказав я, так впевнено, ніби тепер розумів уже все на світі.
— Волонтери теж не завжди повертаються сповна розуму, — Лотфія відвернулась, ніби для неї із цим було пов’язано щось особисте. — Якщо намагаються нагодувати і вилікувати усіх.
Лотфія говорила досить очевидні речі, порівнювала із роботою лікаря: хірург звикає до смертей пацієнтів, а головне, він не думає, скільки людей померло, не назбиравши грошей на операцію. Бо що буде, коли він задумається? Злетить з котушок, зап’є, як після першого втраченого хворого, і так і не вийде з запою. А диваки можуть ходити навколо й запитувати: ну чому, чому цей чудовий хірург не зробить операції безкоштовно, і цілий світ мусить збирати кошти.
— А чому? — раптом запитав я.
— Бо життя — це природний відбір. Він не встигне вилікувати усіх — встигне лише тих, хто зможе зібрати…
— А якби…
— Якби що?
— Якби було більше лікарів? Стільки, що вистачало б рівно на всіх хворих.
Мені здалося, що Лотфія засмутилась. Вона так хотіла переконати мене, ніби мені… співчувала. А може, їй теж хотілось, щоб у світі просто стало більше лікарів? Чи більше співчутливих? Чи і тих, і других? І що було б тоді?
— Можливо, ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Але ж це не так просто. Нема й не буде достатньо лікарів, достатньо викладачів, готових безкоштовно вчити на лікарів, достатньо пекарів і фермерів, готових годувати викладачів, поки ті вчать на лікарів, і лікарів, доки вони лікують хворих — безкоштовно. Так ніколи не буде. Тому…
— Що?
— Тому для таких, як ми, найкраще…
Вона знов замовкла.
— Кажи, Лотфіє, будь ласка, — замолився я.