— Є маленьке плем’я на крихітному острівці в Індійському океані. Я покажу на карті, і — добирайся, як хочеш. Плем’я консульєро. Тарек казав, що з дитинства вони вчаться абсолютній довірі, абсолютному співчуттю. Вони можуть позбавити тебе…
— Цього? — здогадався я.
— Так, твоєї хвороби. Тарек каже, що це і є ідеальне суспільство. Мовляв, коли єдність є такою великою, будь-який біль ділиться на всіх і стає несуттєвим. Мій чоловік думає, так може бути всюди. Але це нісенітниця! Консульєро просто не уявляють собі ні торгівлі людьми, ні тортур, ні рабства, ні голоду… Нічого, що насправді відбувається не так далеко від них! Вони ізольовані, тому й щасливі. Це їхній маленький світ, що досі втримується на співчутті. Але менше з тим. У них є ліки — маленькі кульки. Той, хто хоче піти з племені, приймає рішення, бере кульку — хто її знає, яка вона на смак і дотик, може, як м’ятний льодяник, а може, гірка пігулка, — ковтає, на знак того, що лише свій власний біль і свою власну радість він буде приймати повністю. Ближні і дальні лиш тіні і декорації, чужі, сторонні, і голова його буде відтепер вільна від «зайвих» думок про несправедливість світу і сконцентрується на своїх мріях. І можливо, така людина стане щасливою — сама.
Лотфія говорила так швидко, мов читала з якоїсь книжки або просто думала про це стільки ночей, що слова врізалися у серце, чи, може, у сітківку ока, і проектувалися звідти, як на білий екран у кінотеатрі, у цю темну єгипетську ніч без електрики.
— Лотфіє, а це точно допомагає?
— Так.
— Хтось… пробував?
— Я.
Я тихо йду з дому Тарека і Лотфії, точніше з дому Лотфіїних батьків-єгиптян, яких я так ні разу і не побачив.
Тепер у вранішньому світлі, наповненому цвіріньканням невидимих пташок, я помічаю, що був у ледве не найкращому будинку на всій вулиці, але і його ззовні складно назвати інакше, ніж трущобами. По вулиці з утоптаним рудим піском снують кури, стоїть недалеко, намагаючись дотягнутись до власного хвоста, віслюк — хвіст взяли в облогу великі мухи. Над усім цим тваринним світом нависають дроти, подекуди змотані у великі дротяні гнізда. Якась жінка дивиться на мене спідлоба, припинивши місити щось у великому бляшаному тазу. Я швидко закидаю рюкзак за плечі і кваплюсь покинути це місце. Лотфія казала направо, другий поворот, а далі все прямо, до самого шосе, гладенького, із високими сучасними будинками на горизонті. Каїр, він же різний, ось такий, із курками й віслюками, й інший, зі жвавим потоком машин, що наповнюють повітря смогом і звуками клаксонів, зі старими крамничками і сучасними кафе зі справжньою кавою і канапками, такими ж пластмасовими, як у їхніх західних «прототипах», із молодими людьми, що визирають на вулицю з-за ноутбуків і тримають пластикові горнятка у смаглявих руках — невимушено, і пишуть у соціальних мережах — сміливо, і ніколи нічого не бояться, навіть поліції, що замордувала недавно якогось блогера — Ахмед, син Тарека, розказав мені ранком про це, розпитував, як із цим у нас. Я відповів, що чудово, у нас такого не буває, де там Єгипту. «Ну так, цивілізована країна», — сказав Ахмед гірко і пішов десь нагору, певно, до себе в кімнату чи що там у них нагорі у цій кам’яній халупі…
У готель я більше не вертаюся — грошей і так замало, я не потягну і таксі до готелю, і літак до Коломбо, а там ще потрібно знайти якогось рибалку і доплисти… Я просто пишу Аллі повідомлення і збиваю її єдиний дзвінок. Уявляю, що вона думає про мене зараз. Це вже точно буде розлучення — але тепер я остаточно стану нормальним і тоді легко знайду собі нову дружину. Гарну й нову, так. Може, навіть не побоюсь просити Агуніку…
Треба їхати, бігти ранішніми вуличками Каїра, повз темних чоловіків у світлому одязі, що тягнуть кудись свої візки з різним крамом — сувенірами, одягом, фруктами… Я спершу обертаюсь до кожного з них — ніби намагаюся відшукати серед єгиптян тунісця Буазізі. Але і його тут нема, і мені не можна шукати — змушую себе думати про крихітний острів, що врятує мене від божевілля, назавжди. Доки не пізно, доки я не зрозумів світ, доки я не почув його весь, як є.
Я згрібаю гроші з усіх карток: добиратися до закинутих острівців в Індійському океані — недешеве задоволення. Переліт до Шрі-Ланки, а там — найняти рибалку чи вмовити капітана зійти з курсу, наважитися на гак — звичайно, за серйозну суму, серйозну за мірками Цейлону. Тільки б добратися до племені консульєро.