— Вамбо, вибач, я не піду…
— Тобто?
— Ну, я не можу. Я… — збирався збрехати, що зайнятий, натякнути Аллі — а вона б підіграла. — Я не думаю, що воно того варте. Твій батько теж вірив… чи, може, не так вірив, як хотів підтримати і захистити молодь і найбільше твого брата. Але ти ж знаєш, чим все закінчилось.
Вамбо і правда знав. Ми обидва два роки спостерігали — Вамбо із сумом і розпачем, я з напускною байдужістю, — як на виборах після революції до влади прийшли ісламісти, як потім почався новий виток протестів, уже проти новообраного президента Морсі, як знову лилася кров, і вже навіть мені не вірилося, що не марно — чи то через дію білої кульки, чи то просто повірити в це після всіх жертв, що я бачив майже на власні очі, було неможливо…
— Послухай, це питання гідності. Або ми скот, раби, або ми піднімаємо дупи з диванів і йдемо на майдани.
— Так, Тахрір Мідан…
— Що? — не розчув Вамбо.
— Так, пусте. Досить уже молоти дурниці, — втрутилась Алла, і як же я був радий, що втрутилась.
Алла могла б зробити кар’єру в політиці. Я досі не можу пригадати, про що вона повідала — останніх подій це не стосувалось, — але вона так заморочила голову Вамбі, що нікуди ми того вечора не пішли. Коли Вамбо попрощався, заспокоєний Аллою і трохи напідпитку, я зачинився в кімнаті і продивлявся новини, сайт за сайтом, якісь трансляції, «Громадське» телебачення — ніколи про таке раніше не чув, але тепер усі посилання, здається, вели до нього, як дороги до Києва. Я прокручував новини, доки не запаморочилось у голові, а потім заснув із твердим рішенням більше новин не читати, і всю ніч мені ввижалися дзвони Михайлівського, і я затуляв вуха, і накривався з головою.
Наступні тижні я старанно вдавав, що нічого не відбувається. Перехожі із жовто-блакитними стрічками дратували мене, майже як раніше дратували швидкі і благодійні скриньки з поганої якості фотографіями і прізвищами тих, кому потрібні гроші. Гроші я кидав — гривень до двадцяти, і ставало трохи легше. Пасажири в транспорті взяли за моду обговорювати події, громадянки із торбами, повними гарячої їжі, не лишали сумнівів щодо мети своєї поїздки, а оте співання гімну у метро… Я не співав. Бо заспівати — означало стати частиною цього. Вийти на площу, зі стрічкою чи без, піти крізь людей, кажуть, усміхнених і привітних, як ніде в Україні, поділяти їхню віру у те, що можна щось змінити.
Найгірше було, що і на роботі майже ніхто не лишився байдужим. Мовчала лише Агуніка, але я знав, що вона-то небайдужа точно. Але ми обоє не чіпали цієї теми — я попросив. Правда, після цього мого прохання ми просто не розмовляли. Я намагався раз чи два зав’язати розмову в скайпі — вона не мовчала, просто… відповідала так, що бесіда не клеїлася і в’яла сама собою, не як раніше. Вамбо зник. Він більше не дзвонив, а коли я спробував набрати його номер — мені відповіли стандартним «поза зоною». План продажів руйнувався — європейські клієнти боялись виходити на наш ринок, російські теж, українські — здається, були зайняті чимось іншим, і я підозрював недобре.
Словом, якби існувала таблетка від Майдану, я випив би і її. Але такої не було. Я з’їздив кілька разів на квартиру до Вамби — двері ніхто не відчиняв. Стукав до сусідів — вони нічого не знали, ніби чули нещодавно, як відчинялись двері, самого Валерія не бачили… вони ж не пенсіонери, щоб у глазок підглядати.
— А може, на Майдані він?
— А трубку чого не бере?
— Так, а чого ж брати, — засічуть же по номеру. Багато хто там не бере — або інший номер купують, чистий, ніде щоб не засвічений, або просто на інші вулиці відходять, щоб подзвонити.
— А ну так, звичайно…
Я ретирувався сходами, забувши подякувати.
— Ой, а ви туди сьогодні не підете його шукати? А то я теплі речі хотіла передать… Вони, звичайно, нічого не змінять, лиш інших кровосісів на трон посадять, але мерзнуть же ж!