Раптом ззаду на Павлика впала тінь. Павлик обернувся і мимохіть втягнув голову в плечі. Перед ним стояв великий кудлатий чорний собака. Схиляючи морду то в один, то в другий бік, він з цікавістю розглядав Павлика й рівномірно, як маятником, метляв хвостом.
Павлик часто-часто заблимав очима.
Собака присів на передні лапи, вищирився — р-р-р-р! — потім-наче впіймав зубами муху-гавкнув, навіть не гавкнув, просто сказав:
— Гав!
Павлик схопив з ямки Гришку і став безпорадно озиратися. Берег був безлюдний, дівчата купалися далеко й нічого не бачили. Павлик, тамуючи дрож у голосі, хрипло сказав:
— Чого тобі треба, собако? Іди геть!
Собака мовчав, вищирившись у посмішці, і метляв хвостом.
Павлик набрався духу і тупнув ногою.
— Ну!
Нога м'яко вгрузла, і в сандалю набралося повно піску.
Собака знову присів на передні лапи і гавкнув. Собаці хотілося гратись. Але Павлик цього не розумів, йому було не до гри. Все-таки людині минуло тільки п'ять років. А собака був надто великий, надто незнайомий і надто зубатий.
У Павлика тремтіли губи:
— Ну йди звідси! Ну!
Собака постояв ще трохи, одвернувся і неквапно побіг по берегу-начебто це зовсім і не він щойно чіплявся до Павлика; Павлик не зводив з нього очей. І лише коли собака зник за скелями, зітхнув з полегшенням. Але за кілька хвилин собака вигулькнув знову. Він петляв по берегу, нюхаючи пісок, зупинявся, гріб передніми лапами, зрідка зводив голову і.дивився на море.
Павликові знову перехопило дихання.
Дівчата захопилися і не звертали на Павлика аніякісінької уваги. Він пробував махати їм, але марно. Кричати він соромився.
Собака крутився вже зовсім близько.
Кілька разів він навіть подивився в його бік і вищирився.
Павлик не витримав. Він обережно взяв Гришку і став повільно, щоб не привертати собачої уваги, відходити в глиб берега, до рибальських хатинок.
Пісок кінчився. На твердому порепаному від спеки глинястому грунті, попід парканом крайньої рибальської халупи, росли густі бур'яни, колючі, запорошені їдкою рудою пилюкою.
З бур'янів чулося куряче сокоріння і писк курчат. Присутність цих живих звуків якось одразу заспокоїла Павлика.
Павлик ліг на живіт і поповз у бур'яни. Ще і ще трохи, отут, здається, зовсім добре…
Враз з-під самісінького Павликового носа злякано дременуло жовтеньке курча. Дременуло і щезло. Ніби крізь землю провалилось. Павлик розсунув руками бур'яни і побачив — яму. На дні ями бігало і пищало курча. Яма була глибоченька, з рівними стрімкими стінами. Курчаті самому з неї зроду не вибратися.
— От бачиш, Гришко, що ми наробили. Тепер воно може загинути. Ніхто-ніхто його не знайде.
Курча ніби відчуло, що йдеться про нього, — запищало ще дужче, ще жалібніше.
Павлик зітхнув.
— Ти думаєш, Гришко, треба лізти його виручати? Мабуть, Гришка саме так і думав, бо Павлик звісив у яму ноги і почав потихеньку сповзати на животі вниз… У Павлика похололо всередині-ноги ніяк не могли дістати дна… Гоп! Нарешті.
Курча одчайдушне заметушилося, тріпочучи крильцями.
— Цить, дурненьке. Я ж тебе виручити хочу
— Павлик сів навпочіпки і став ловити його. Довго возився, поки піймав. Курча важко дихало роззявленим дзьобиком, дивилося на Павлика круглим несамовитим оком і дриґало ногами. Причому боляче подряпало Павликові палець. Павлик поставив його на край ями і розтулив руки.
Якусь мить курча стояло нерухомо (мабуть, не вірило в своє звільнення)', потім стрепенулося і щезло в бур'яні. Павлик посмоктав подряпаний палець і став вибиратися. Край ями був на рівні його очей. Павлик хапався за бур'яни руками, шкрябав ногами по рівній глинястій стіні, але ноги ковзали, зривалися, і він щоразу сповзав униз. Через кілька хвилин він зрозумів, що йому не вилізти, що він тепер — як оте курча, навіть гірше, бо його нема кому витягти.
Павлик розгублено й спантеличено позирав угору на шматочок ясного блакитного неба, облямованого колючими бур'янами.
Гришка мовчав. Гришка нічого не міг порадити.
Сидить людина у ямі, у густих бур'янах-немов навмисне заховався, щоб ніхто його не знайшов.
Оце так!
Павлик сів і притулився спиною до вогкої прохолодної стіни — все-таки не так жарко.
Гришка чув, як Павлик зітхав. Не плакав, не рюмсав, а тільки зітхав, часто-часто зітхав.
— А чому ж ти не кричав? Не кликав на допомогу? Павлик зніяковіло знизав плечима:
— Незручно було якось.
— Добре «незручно». Ти ж міг цілий рік тут просидіти, і ніхто б тебе не знайшов. От недотепаї — Леся зневажливо скривилася.