- Слава в верхів'ях революції і на землі радість! Боян сказав: «Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва під тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.
...Сказав дядя Варфоломій:
- Стефане, йди сюди.
Підійшов.
- Ну, говори по правді: вламав?
Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.
...Сплеснули весла.
...Стояла тиха вогка темрява, і вабили полярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів.
...Сплеснули весла.
Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так:
- Ячейка!
Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека.
Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли полярські огні, де маячіла кайора й силуети цих чудних, невідомих людей.
ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО
Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда - дєдушкою. Бабушці - шістдесят шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні - йому сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.
Дєдушка - патріярх і тепер: правнучата, внучата, діти - всі вкупі, шістдесят десятин не поділені, тридцять одібрав ревко - це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули...
У дєдушки був і син - його Бубирець-незаможник «згріб», а потім Бубирця «згребли», і загинули обидва.
Дєдушка - патріярх, і син був би патріярх, коли б не чотирнадцятий рік: втягли в споживче товариство за скарбника і ходив уже в збірню. А синові сини вже не те: викинули хату на степ - біля шведських могил, і вже хотіли не шістдесят, а двісті шістдесят. У Харків до банку їздили, щоб дєдушка не знав.
От-от щось у Папуцячім маєтку - Папуці прізвище - от-от...
Кожного тижня правили службу в неділю - у неділю вмирав тиждень і народжувався другий. Тижні вмирали, і тижні йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь - до народження. І так віки, коли ще й Слобожанщини не було - довго-довго.
Тижні були галасливі, криваві, буйні.
Андрія - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загін, а Василь і досі живе вдома. Єсть такі в нас, і досі нікому не служили: ні вашим, ні нашим. І не хитрі - фортуна, кажуть. От і Василь.
Уночі розсипаються зорі і зникають у Папуцячім лісі - тепер громадський. Дєдушка ніяк не міг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тоді він зовсім не розумів: як це? з мого лісу?
Потім узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це є закон.
Ранком дєдушка каже бабушці:
- Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, піду.
І йде в свій не свій ліс. Він теж доглядати. Проте дєдушка - міцний дід: і тепер як візьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе покоління, із тих, що до двадцятьох літ без штанів у цурки грали.
Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому - ліс рубав не по закону - було діло!
Біля Великої Шведської Могили - дєдушчин хутір (хутори, одруби, Столипін). Біля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечері дєдушка запрягає воли і - через ліс - невеличкий, кострубатий, недотепний, і сосни на північ хиляться. Рипить віз до Великої Шведської Могили. Пісок, пісок, а далі степи, чорноземля важка, плодюча, міцна, оранжерійна: культура...
(...І ввижається іноді, що вся Україна оранжерея - там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі - багато кораблів під червоний стяг...)
Рипить віз: ри-ип!
Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.
Дєдушка приїде на хутір і дивиться на ярину. І тут ярина, і далі ярина. Друга ярина - своя не своя. І серце радіє - тільки з сумом - і за свою, і за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина...
(...І Україна дметься вгору... І люблю я її - більшовицьку Україну - ясно і буйно...)
...Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патріяршу голову, і сміється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля більшовицька.
Увечері правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти ікони й молиться:
- Отче наш, іже єси на небесі...
І дивиться у вікно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дійну Маньку. Бабушка кричить у вікно:
- Ах ти, капосна дівчино! Куди ж ти дивишся? І знову до ікони:
- Отче наш, іже єси на небесі...
Але Манька не слухає, і бабушка кричить і знову до ікони.
У бабушки всі ключі від усіх скринь. Бабушка - хазяйка, а молодицям і жінці синовій - слухняність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерти - як коні, як воли, як завжди осінь. Це те, що виспівують у сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народна пісня, це жіноча пісня, і всюди і завжди треба казати про неї. Слухав і я цих пісень біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя...
...У неділю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка - церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самогон від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже:
- Ох, времена, времена, і ти, смутнеє врем'я.
А дєдушка каже:
- Не розумію, отче Полікарпе, в чім тут річ. Одібрали в мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон?
Батюшка випиває стаканчик і голосно, щоб за вікном чули, щоб усі чули:
- Закон, дєдушко. Більшовицький закон.
А потім нахиляється до дєдушчиного вуха і, оглядаючись, шепоче:
- Столпотвореніє вавілонське. Смутнеє врем'я на Русі. Он воно що! Розумієте? От воно що!
Але дєдушка не розуміє: столипінські одруби, війна, революція, більшовики, повстанці, білі, червоні, комуністи, зелені, бандити, партизани - дєдушка не розуміє. Дєдушка патріярх.
Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, і виють собаки по селах - дєдушка не розуміє.
У неділю приходить і вчитель. Він хитрий, він шкандальник - так каже дєдушка.
Випиває і вчитель із стаканчика.
- За ваше здоров'я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нічим учити дітей.
Дєдушка колись був попечителем, а тепер - ні. Каже:
- Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
Учитель:
- Тоді й без вас було... Бувайте здоровенькі (п'є)... Ви й тоді нічого не давали.
Старий хвилюється:
- Ах ти, шкандальнику! Як же нічого не давав? Зате доглядав. Га?
- Батюшка знає, що вчитель у Червоній Армії був, і він обережний.
- Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику... Бувайте здоровенькі (теж п'є).
Свій не свій ліс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий - не вбили, нещасливий - живий.
За повіткою стоїть кузня: було велике господарство, і була потрібна кузня. Вона й тепер потрібна.
Василь біля ковадла.
З луків іде дух свіжого сіна, іде дух свіжого вугілля - з кузні, сплітаються і йдуть до кошари, до загону, до волів. Воли ремиґають похилі й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхніми ратицями зарипить віз, а вони будуть тягти на захід сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.
Василь каже про себе:
- За що вбито батька? За що вбито брата?
А потім знову мовчить і одбиває молотком по ковадлі. Він думає: старе не вернеться. І шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети «Нової ради», що виписував колись батько, шкода йому харківського банку й думок непокійних про двісті шістдесят.
Василь знає, що старе не вернеться. Сміється життя: заходили люди в Сибір шукати золота і щастя, думав викупити в них наділи. А люди думали про таємну тайгу, про «священний» Байкал, про невідомий Сибір - золотий і арештантський. І прийшли знову люди - голі й голодні, і одібрали продані наділи.