…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.
Секретар сказав:
– Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!
Його спитали:
– А я?
– І твоя.
– А я?
– І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
– І їхня?
Всі подивились і подумали, а секретар кинув:
– Це гість.
А Остап п'яно й нахабно засміявся:
– Це той, як його… як ото мітинг був… – попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:
– Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, – і похлопав Юрка по спині.
…Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
«…Попутчик… так…»
Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.
«Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».
…У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.
«Попутчик… так…»
Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря.
Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:
– Е-ех!
Стукнув[49] по землі жердиною і ще:
– Подавай! Подавай!
Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:
– Держи!
Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.
– Гата!
«Попутчик… так…»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під серцем – так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
– Закуримо?
– Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
– Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди різні, люди однакові.
…Залізо співало…
Люди жили не тільки в заводі – і за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.[50]
…Блимали червневі зоряниці – це зорі. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пішов у трактир[51]: прийшли о шостій ранку з заводу.
У кімнаті був він, Юрко і Наталка – червона, горіли очі. Підвела очі від книги.
…Гарно…
– Вам подобається книга?
– Мені подобається книга.
– Він подумав і взяв її за руку.
– Гарно?
– Гарно.
Він сів біля неї:
– Гарно?
…Були останні дні червня, запашні, в садку куделів цвіт, летів.
Зацвіла метелиця – літні курделі.
Держав її руку, вона знизила вії.
Він зрозумів, і йому забилось серце.
…Проходила літня метелиця, а в кінематографії грала музика – міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції.
Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу – сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки.
І прийшла неділя. Наталка сказала:
– Ходімте на берег Торця.
Остап пішов до фабзавкому.
Юрко:
– Ходімте!
Сказав просто, було не просто.
Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався. Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:
– Я далі не піду.
Юрко сказав:
– Ходімте, товаришко.
Наталка сказала:
– Не піду! Не піду!
Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:
– Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тоді вона підхопилась:
– Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.
– Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.