«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже літами, майже в злигоднях, заохочуваний однією лише любов’ю до науки, відправлявся здійснювати свої дослідження від Керчі до Опука на відстані 60 верст з одним шматком хліба в кишені, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його співвітчизник, французький консул в Одесі Тетбу де Маріньї, – бачив, як, провівши дві чи три ночі в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошуків, він повертався додому, виснажений голодом, і підтримував своє існування тільки степовими травами».
Йому вже заздрили – ситі й ліниві. Але більше з нього насміхалися. Часом бувало й гірше. Скориставшись із того, що він не має спеціальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторові, що наглядач соляних озер – неук і тільки псує історичні цінності. На щастя Дюбрюкса, у 1820 році керч-єнікальським градоначальником став любитель археології полковник І. О. Стемпковський – людина порядна і високоосвічена. Він гаряче підтримував Дюбрюкса.
Ось і на Куль-Обу його націлював:
– Придивіться до неї уважно, коли зніматимуть каміння. Можливо, там що-небудь і трапиться вашому пильному оку. А солдати, самі знаєте, їм аби каміння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши мені знати. Я підтримаю вас.
…Підвода, урвавши своє одноманітне торохтіння, нарешті зупинилась.
– Приїхали, ваше благородіє.
Дюбрюкс притьмом зліз із воза. На кургані, що стрімко здіймався вгору, вже не було каміння. Солдати, котрі вешталися по його схилах, дозбирували гравій.
– Ну, старий, відкривай нам таємниці, довго ж ти їх ховав у своїх надрах, – весело загомонів Дюбрюкс до Куль-Оби і відчув себе радісно і легко. Він завжди почувався радісно і легко, коли займався улюбленою справою. – Не хмурся, діду, що здерли з тебе каміння. Як би ти не відводив мені очі, але мене не проведеш – я чотирнадцять літ розкопую кургани і дещо вже знаю і нюх маю. Ой, коли б ти, діду, не ховав у собі прадавню гробницю якого-небудь скіфського царя-владики…
З цими словами схвильований Дюбрюкс, забувши про свої болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якої людина, власне, і живе і яку часом чекає все життя. Тільки не до всіх вона приходить. Доглядачеві керченських соляних озер пощастило. Нарешті фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять років тяжкої праці в степу, злигоднів, поразок і невдач.
«Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження, і його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки і заодно допомоги – бодай кількох копачів».
Невдовзі прибув молодий і хвацький капітан з радісною для Дюбрюкса звісткою: градоначальник дозволяє розкопувати Куль-Обу і надає в розпорядження пана Дюбрюкса загін солдатів-землекопів.
– Тож з Богом, пане Дюбрюкс!
Вони стояли на північному боці кургану. Перед ними аж до самого обрію мрів степ. Повівав гіркуватий вітер, і Павло з радістю його вдихав, відчуваючи, що вітер приносить йому нові сили. Вітер степів, вітер древніх курганів і таких же древніх народів, чиє життя відклекотіло в цих степах віки та віки тому. Павло любив такі вітри, бо відчував себе в їхньому подуві молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як і самі степи.
– Почнемо звідси, з північного боку, – вирішив Дюбрюкс і завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас під ногами – таємниці історії! Чує моє серце: саме тут вхід до гробниці. Хай вибачить нам господар цієї могили, що потривожимо його вічний сон, але інакше ніяк дізнатися про минуле.
Солдатів не треба було підганяти – завзято кинулись до лопат. За годину зняли кільки шарів ґрунту, і зненацька лопати об щось заскреготіли.
– Камінь!
Ще по якомусь часі Павло зазначив:
– Так і є – вхід до гробниці… Гляньте, кладка з тесаного каміння. Ми – на порозі відкриття! Чорт забирай, як гарно жити у світі білому!..
Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводі цілого почту з любителів археології, чиновників і просто цікавих, в кургані вже був розкопаний вузький кам’яний хід. В кінці того коридора – дромоса – виднілися двері, що вели до гробниці. Вони були завалені камінням. Нетерпіння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережність, одразу ринувся в коридор.