Мені було порожньо, і ноги повели мене в духан. Але сам пити я не міг. Купив жбан вина, сиру, буханець хліба і пішов до того бідаки.
«Я хочу випити з тобою і скропити вином твій берег, аби він стояв, як скала».
Мегрел ударив себе в запалу грудину:
«Добре, але я не маю горняток. Ріка забрала все начиння».
Може, він брехав, може він усе пропив…
«Не біда, — сказав я. — Будемо пити з лопухів. Лопухи залишила ріка?»
«Лопухи залишила».
І ми згорнули тверде листя в цівки і пили з них густе, як наше мовчання, вино. Нам було про що з ним помовчати…
Тоді, на чужому напіврозореному обійсті на березі чужої ріки, я загадав, що колись повернуся у свій Сріберний край і зліплю собі маленьку хижку. Свою.
Спочутливість — перша правда
Правда понад жалість — так кажуть тверді правдолюбці. Либонь, тому й тверді, що затверділи серцем. А я вважаю, що спочутливість — понад усе. З неї й починається перша правда світу. Її більше в милосерді, ніж у справедливости.
Людям треба мирволити (є таке давнє, повноваге слово), себто — давати мир і волю їх бентежним душам.
Для малодухих маю ще один пам’ятний відбиток зі своєї планиди. У поліклініці, де я склив вікна, служив немолодий уже масажист. Золоті руки мав той чоловік, я б сказав — зрячі. Бо кожду кісточку, кождий суглобик, кождий нерв хворого ті руки неначе виділи. І чинили дива. «Масаж, — казав він, — се заклинання тіла, поступове вигнання з організму зайвої, хворої речовини, переливання одної енергії в иншу. Се доторк двох кресал, що викрешують іскру життя. Ворожба рук!»
Дійство своє він починав із пальців ніг. Один палець масажував п’ятьма способами, кожду ділянку по-иншому. Десь — подушечками пальців, десь — кісточками, а десь — нігтями. Легко, вкрадливо оброблялися глибинні життєві точки, замуровані солями. І коли той панцир нарешті розтрощений — радісний біль народження пробігав нервами. Пальці його в глибинах плоті невтомно добиралися до криниць нервової сили. І ними, наче струм електричними дротами, починала колобродити обнова життя. Життя, що струменить від трепетного клубка в грудях, який ми називаємо душею.
Загад масажиста — розчистити сі животворні проходи, захаращені всяким мотлохом нашого тривку, брудом довколишнього світу і брудом власних думок. Масаж той був — як вино. Спочатку збуджував, відтак п’янив, затим розморював. Я теж, припрошений приязним масажистом, спізнав того частунку. Якщо за перших сеансів кривишся від болю і напруження, то після п’ятого ледве здержуєшся, аби не заснути під гойними руками.
Вельми поважні люди записувалися на масаж за місяці вперед. Такі знатні були в нього руки! Усе слава Богу, якби не одна дрібничка: на кистях чоловік мав лише по два пальці. У войну служив сапером — там і лишив инші свої шість пальців. Я насмілився його спитати:
«Як же тобі вдалося дійти такого чину?»
«Після лікування добрий доктор-полковник хотів мені, каліці, помогти, дати якусь роботу в шпиталі: «Ким би ти хотів бути, хлопче? Лише не кажи, що масажистом». Усі довкола так зареготали, що я твердо вимовив: «Хочу бути масажистом». І ось я тут…»
Отже, солодкі мої,думаймо про те, чого хочемо, а не про те, чого не хочемо.
«Ти перейшов світ — і зберігся, — дивуються декотрі. — Як се тобі далося?»
«Бо я світом ішов, а був понад світом».
«Як се розуміти?»
«Дивився на світ ніби Згори — світлим взором. Так, як Господь раяв: світло твого тіла — очи».
Ми є такими, якими видимо світ. Яким би світ не був, не забуваймо, що він — Божий.
«Ти походив немало чужиною, — допитуються инші, — та все-таки вернувся домів. Чому?»
«Потяг далини солодкий. Мандри дають знаття і досвід, але правдиві знахідки мудрости і радости — дома».
Хвороби не бійся. Стрічай її, як дощ, котрий має щось промити; як спеку, яка має щось випалити; як вітер, що має дещо розвіяти. Наша природа, як і природа велика, має споріднені закони.
Дні нездоровля можуть стати великими днями нашого життя.
Де б я не був, завжди дещо залишав. Хтось щось брав і тягнув за собою, обтяжуючи собі ходу. А я йшов легко, порожнем. Та ще й відщипував зі свого багажу. Як мисливець у тайгових обродах, залишав по собі дрібку соли, сірничину, жменьку крупи. А можна й по-иншому сказати: сіль правди, огниво мислі, хлібець добра… І що я спізнав при сьому — наповнення. Все, що залишав по собі за сто літ, тепер зі мною, в мені — складене, наче в стільниках бездонного вулія.