Сій запитання, що зрощують знаття.
Де біда наших нещасть? У Біробіджані знався я тісно з одним рабином. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, а некнижна мудрість його була — як вода. Не міг я начудуватися, що для кождого мав той різний одвіт. І дуже часто — без слів. Питали його, приміром, різні люди: «Чому я такий нещасний?» Відповідаючи одному, рабин постукав себе по чолові. Другому — по серцю. Третьому — по кишені. Четвертому — нижче пояса… А коли я найшов слушну хвилю, щоб і собі запитати, старий мудрагель здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися «говорити», не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.
На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.
«Діду, ви боїтеся вовка?» — спитало мене сусідське дівча.
«Боюся», — відповів я.
«А як боїтеся?»
Я подумав і почав трястися.
Дівчатко глянуло на мене спочутливо:
«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться…»
В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.
Навід старших. Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».
А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, — власне, й не стається. І тобі немає до того жури».
Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».
А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти не довершив свого діла, ти не вмреш…»
«Діду, яких вибираєте собі друзів?» — хитро запитав мене один хлопчук.
«Багатих», — одказав і я хитро.
«Щоб можна було позичати в них гроші?»
«Ні, щоб вони не позичали в мене…»
Звичайно, то фіглі. Але тоді я по-серйозному запитав його:
«Чи знаєш, що ми все життя шукаємо, що чекаємо?»
«Не знаю».
«Сродних нам духом людей».
«Діду, який день ви більше любите святкувати: іменини чи день уродин?»
«Іменини та дні уродин своїх приятелів…»
Дивні люди. Коли мені було дванадцять літ, я на випробі в гімназії читав з пам’яти псалом за псаломом і числив у голові силу-силенну загадів. Ті, що слухали, закочували очи: «Невже в такому віці можна стілько знати?!» А тепер, коли мені дев’яносто, теж чудуються: «Невже в таких роках можна ще стілько знати?!»
Дивні люди.
Чудесне і нове
Часто тіснив мене розпитами один молодюк, що марив стати письмовцем.
«Про що б мені написати?»
Ми їли вишні, і я сказав:
«Напиши про кісточку вишні».
«Навіщо? Кому се буде цікаво?»
«Ну, хоча б мені. А може, ще комусь. Та головне, щоб писати цікаво було тобі».
«Хіба книга — се, передусім, не цікава розповідь?»
«Книга — передусім, проповідь. Себто — розказування, показування і навчання».
«Що є головним для того, хто пише?»
«Віддавати читальникам радість свого серця. Письмо — не складання хороших слів і думок. Се — складання всього хорошого і радісного, що є в письмовця».
«Як маю писати книгу?»
«Так, як полотно ткати. Нитка до нитки — біла, чорна, жовта, черлена, зелена синя… А для ока воно грає».
«Себто, мистецтво — гра?»
«Гра. Проте не очи щоб грали, а в очах щоб була гра».
«А як я оціню свою працю?»
«Ніяк. Куриця несе яйця, та оцінити їх не може».
«Як багато треба писати?»
«Всяка робота вимірюється мірою свіжости і радости. Тоді дає добрий плід. А в зажерливости дві доньки: «Давай, давай!»
«А коли приходить певність у роботі?»
«Певність складається з потреби, з необхідности».
«Писати слід про щось нове?»
«Про нове».
«І про чудесне?»
«І про чудесне. Але затям собі, що чудесне — завжди нове, а нове — завжди чудесне».
«А як знати, що написане чудесне?»
«У п’ять разів сильніше має хвилювати тебе написане, ніж читача».
«Тоді, гадаєте, я можу стати другим Мопассаном?»
«Нащо ставати другорядним Мопассаном? Ліпше бути першим Мироном».