Неприховано (принаймні перед василісою) радів з її успіхів імператор, дивувався їм сенат, та чи не найбільше були подивовані стратеги і воїни імператорської армії. Жарти хіба, десятки літ різалися з воїнами Ірану, хотіли і не могли примиритися з ними. А василіса взяла на себе той непосильний труд і таки примирила, більше того, звела одвічно ворогуючих привідців двох держав і так розчулила, звівши, що вони вкрай розщедрилися і підписали між собою вічний мир.
Полегшено зітхнуло військо, люд візантійський, зітхнула, здавалося, сама земля. В усякім разі, коли він, Хільбудій, опинився по тих пам'ятних усім подіях у Константинополі, потім — і в Августіоні, печать полегшення почувалася на всьому і на всіх: від охлосу до сенату і від сенату до імператора. І нікого не цікавило тоді, чим приворожила імператриця послів і привідців Ірану, що більше важило в їхній розчуленості — краса чи розум василіси. Величали її, потішені успіхом, божественною. І схилялися перед її божественністю.
Доти не доводилося Хільбудію бачити василіси Феодори й знати, хто така Феодора. Задовольнявся тим, що оповідали інші. Коли ж побачив, подиву й зачудуванню його не було меж. Боже праведний!.. Та це ж і є та сама Феодора, яку він знав за молодощів, з якою ділив амурові пристрасті на віллі свого товариша Ксенофонта! Та Феодора була, ясна річ, зовсім юною, все ж сумніву немає: це — вона. Той же мармурово-білий лик, ті ж великі карі очі і голос… Давно чув його, та другого такого не доводилось уже чути. І очей, здається, не бачив таких, як у тієї і цієї Феодори. Коли б же знав свого часу, що привезене йому неторканим ще дівча — акторка цирку, давно загадався б чи принаймні подумав: а чи василіса Феодора не є тією, хай одну лиш ніч, зате добре знаною ним Феодорою? Не питав тоді, хто вона, досить було, що бачив, яка. Бачив і тішив себе: доля не в усьому відмовила йому, молодому центуріонові імператорського війська.
Мабуть, неабияк видивився, зустрівшись в Агустіоні з василісою, — імператриця завважила його бентегу, як і ніяковість, і змушує каратися тепер: що більше важило, коли йшлося про нового намісника Фракії й оборонця сіверського порубіжжя імперії, його, Хільбудієва, заслуга у війні з Іраном чи воля василіси Феодори — запроторити стратега Хільбудія подалі від Константинополя і тих, хто знає про його молодечі походеньки в Константинополі. То ж не просто собі чешуть язики, коли подейкують, що колишня актриса і куртизанка стала підкреслено вірною своєму мужу. Вона таки вірна, жорстоко, без жодних сумнівів розправляється як із можливими своїми суперницями, так і з тими, хто бодай чимось може скомпрометувати її в очах Юстиніана, зашкодити як особі високотитулованій і благочестивій. Константинополь — град пліткарів, це всім відомо, як відомо й те, що плітки тоді лиш мають потрібний присмак, коли стосуються осіб високотитулованих. Одначе те, що зробила Феодора з рабом-варваром, котрий, на лихо собі, був при дворі і мав лик та статуру бога Амура, таки не плітка. Завваживши, що придворні помітили її мимовільну прихильність до раба-красеня, вона наказала спершу висікти його, потім звеліла вислати в краї, з яких не буває ані привіту, ані одвіту, як не буває й вороття.
Кажуть, що сталося, те сталося, несподіванок як не було, так і не буде. Та цікавий був би знати все-таки; з волі Феодори опинився він у напівварварській Фракії, на обороні сіверських обводів чи з волі імператора? Влада для василіси над усе тепер, вона не може ризикувати нею й піддавати себе спокусам серця, молодості, краси. А все ж: де її розум, коли так? Хай зіслала красеня-варвара, стратега Хільбудія, аби, крий боже, не скомпрометували перед августійшим, Константинополем. А куди вона подіне і чи може подіти весь Константинополь? Він же то знає, якою була в молоді літа свої Феодора?
Імператор казав, призначаючи його, Хільбудія, намісником Фракії: «Ти — моя права рука в полуночних землях імперії, воєначальник і волостелин цілого краю. Люд, багатство тих земель на твоїй совісті. Володарюй, як знаєш, і роби, що знаєш, одного не забувай: Дунай має бути недоступний для варварів».
Цим ніби й багато обіцяно, в усякому разі, така довіра мала б тішити. А він, Хільбудій, не певен, що є підстави тішитися. Знає: бажаючих на фракійське намісництво не бракувало, патриції й стратеги оплачували цю посаду солідними внесками на звичай, тикали тим, від кого залежало призначення, донатії, а призначили Хільбудія, котрий волів би бути зі своїми легіонами і жити в Константинополі, де квартирують нині повернені з війни легіони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратегові чи вигнання? Коли данина — одне, є надія що повернення до Константинополя можливе, коли вигнання, — прощай, сподіванко, як і Константинополь, як і все, що може дати Константинополь.