— Добре у нас, — закивала баба Настя. — Стьопа, син поштарки, ну, знаєш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Він у нас картонки із цими «пенькодами» збирає, куму передає, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматів знімає, а потім кожен у заклеєному конверті пенсію разом із картонкою назад і отримує. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.
— А що, з моєї він теж може зняти? — пожвавішав Сергійович.
— А ти переоформлятися їздив?
— Куди?
— Ну в Україну? Щоб відмітили, що ти в сірій зоні лишився?
— Ні.
— Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.
Сергійович зітхнув важко. Помовчав.
— Ну вона ж не пропаде, — сказав тихо, сам себе заспокоюючи.
Підняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.
— Ти б мені яєць... — почав було просити Сергійович, але стукіт у двері перебив його.
Обидва вони на стукіт озирнулися. Пішла старенька відчиняти.
— Ти спитай, хто це! — крикнув їй у спину гість.
Але вона просто відімкнула двері, і миттю у тепле повітря дому голоси дитячі увірвалися.
— Бабусю Насте, це не Дід Мороз до тебе помилково зайшов? — продзвенів голосочок хлоп’яти років чотирьох-п’яти.
— Ні, що ви! Який Дід Мороз! — здивувалася хазяйка дому. — Середина лютого надворі!
— Так він же на Новий рік не прийшов! А обіцяв! — сказала дівчинка.
— Ну який тут Дід Мороз?! — відмахнулася баба Настя. — Та самі подивіться!
До кімнати разом з бабою Настею увійшло двоє хлопчиків і дівчинка, дошкільнята.
— Ось, бачите! — показала вона на Сергійовича.
— Ага, — сказав один хлопчик. — Не він! Той молодший був!
— Дід Мороз, і за мене молодший? — посміхнувся Сергійович і вирішив пошуткувати, посміятися з дітлахами. — Де це ви молодого Діда Мороза бачили?
— У грудні він був, — відповіла за всіх дівчинка у рожевій курточці на пару розмірів більшій, ніж треба. — Він нам іграшки привозив і обіцяв на Новий рік цукерок!
— Так, молодий був! — підтримав темноокий хлопчик у чорному пальті і лижній шапочці. — У нього ще автомат був і сережка у вусі!
— Автомат у Діда Мороза? — посміхнувся Сергійович. — Може, він ще і у військовій формі приходив?
— Так, у формі! — дівчинка кивнула. — Під час війни всі у військовій формі із автоматами ходять. Він сказав, що у нього своїх дітей двоє, але він нам все одно багато цукерок принесе. Від себе і від них, як подарунок.
Замовк Сергійович. Якось не по собі йому стало. Пригадав він рюкзак із цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого і золоту сережку у його вусі.
— Ну, може, принесе ще, — поглянув на дітлахів по-іншому, якось лагідніше. — Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?
Діти, засумувавши, поточилися до коридору. Пішли.
— Я тобі яєць дам! — сказала хазяйка, жалібно глянувши на гостя. — Може, ще чого?
— А що ти маєш?
— Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок... Огірки свої є солоні. Тільки ж тобі нести важко буде!
— Донесу! — переконав її Сергійович. — Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!
14
«Якщо з’їдати яйце через день, то цих двадцяти яєць від баби Насті майже на півтора місяці», — думав Сергійович, слідкуючи за сковорідкою, що на верхньому крузі буржуйки макарони гріла. Зашипіли макарони. Посміхнувся Сергійович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, і розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою білок, жовток і гарячі макарони змішувати.
Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковної свічки танули вже вони на язиці — гарячі і смачні яєчні макарони. А місце сковороди на чавунному крузі буржуйки чайник зайняв. За вікном темінь. У вухах — заспокійливе цокання будильника.
Це час цокає. Скоро березень, скоро зима відійде. Калюжі, що лишаться від снігу, на сонці заблищать. І полетять перші бджоли у розвідку, хоча зелень ледь-ледь проклюнеться і почне обплітати собою чорну землю, що прокидається від холоду. Щоб зігріти і прикрасити. Полетять вони після зими недалеко, для зарядки, для того, щоб орієнтири свої освіжити. Але вулики уже на сонці стоятимуть і прогріватися почнуть, виганятимуть зсередини зимову вогкість. Сповниться повітря дзижчанням солодким і приємним, близьким і мирним, яке світ людини, що любить бджіл, зменшує, затишним і домашнім робить. І тоді вже не так важливо, що десь стріляють — до усього звикнути можна! Важливо, що весна, що природа сповнюється життям, її звуками, її запахами, її крилами і крильцями.
А до кінця березня, коли бджоли остаточно від зими відійдуть і вулики затремтять постійним, безкінечним живим тремтінням, зіставить він їх ліжечком: два в ширину, три в довжину, накриє тонким матрацом із соломою, вдягнеться тепліше — ночі ж іще холодні наприкінці березня, і проспить на вуликах кілька ночей поспіль. Це для нього краще будь-яких ліків! Краще вітамінів! Це наче особливою людською енергією зарядитися. Тією енергією, котра не лампочки, а погляд у людині запалює, та так запалює, що він далі, ніж зазвичай бачить.
А за чаєм думки Сергійовича до сьогоднішнього походу до Світлого повернулися. До дітей, які до баби Насті увірвалися, щоб перевірити: чи не прийшов до неї помилково той Дід Мороз із сережкою у вусі, котрий до них прийти обіцяв. Дід Мороз із сережкою у вусі із цукерками.
Дістав Сергійович з наплічника, що у кутку кімнати стояв, жменю цукерок, на стільницю висипав. «Червоний мак» розвернув і до рота поклав, чаєм запив. Є речі, які з роками не міняються, і це йому подобалося. Ось і смак цієї цукерки за всі роки його життя не змінився. І обгортка така ж. Захотілося ще одну з’їсти, але тут дітлахи пригадалися: двоє хлопчаків і дівчатко. «Що ж це, виходить, що я їхні цукерки їм?» — подумав пасічник.
І тут його переляк пройняв: вбитий із сережкою у вусі під снігом лежить і більше йому спати не заважає, але ж наплічник його тут! У кутку кімнати лежить. І навіть якщо він його надвір винесе, все одно він «тут» буде. І якби ці цукерки нічиїми були, як гриби у лісі, то хай собі лежать і його до чаю тішать. Але ж не «нічиї» вони! Ясно тепер було Сергійовичу, кому вбитий цукерки ніс. Ніс та не доніс. А тепер виходить, що привласнив їх Сергійович, у дітей відібрав і сам, як дитя, їм радіє.
Пройшовся кімнатою Сергійович нервово. Біля буржуйки зупинився — тут найтепліше було. І щоб тепла на ніч вистачило, висипав він ще з піввідра вугілля. Зітхнув у передчутті, що думки про мерця, який під снігом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтіння, а разом з ним впертість рішучу він у собі відчув. Зрозумів він, що зараз знову у Світле піде. Хай за вікном темно і холодно, але стежину він собі протоптав і з неї вже не зіб’ється. Та і піде туди без поклажі — лише наплічник на спині, а в руках пусто!
Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха її під підборіддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свічку, яка на столі стояла, пальцями загасив — чого їй дарма горіти?
Ішов своїми нещодавніми слідами. Легко йому йшлося. Ніби біду свою геть, подалі від дому відносив. І чим ближче до Світлого підходив, хоч і не бачив ще села з його віконцями, що світилися, тим світліше і тихше на душі ставало. І здалося йому, що іде він величезною церквою до далекого вівтаря.
У церкві ж усі шепочуть або мовчать. У церкві тільки батюшка право гучного голосу має. Ось і він ідучи ніби пошепки міркував і уявляв. У церкві і пахне приємно, та і придумано її так, щоб усе, що там народжується — запахи єлею, молитовне шепотіння, і відчуття причетності до вічності, яка на кожного після життя земного чекає — усе це там і лишається, за товстими стінами, за воротами залізними, під куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим відчуттям миті чудесного поверталася.
Попереду вогні Світлого з’явилися. Зупинився на мить Сергійович. Відчув вагу наплічника на спині. Потер рукавицями щоки, стираючи з них «налиплий» за дорогу морозець.