Гість мав втомлений вигляд. Охоронців з ним було чоловік з десять, та і машин, мабуть, стільки ж на вулиці Леніна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидів і чому не виходили вони — цього Сергійович так і не зрозумів. Спав чи лежав удруге хазяїн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шість. На прощання не просто тисячу доларів у конверті подарував, а й обійняв сильно, по-ведмежому. Ніби з дорогою йому людиною прощався.
«Ну все, — вирішив Сергійович. — Така удача не повторюється! Не приїде він більше!» Причин так думати було кілька. Одна з них цілком банальна — сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрі. Конкуренція зашкалювала. А він, Сергійович, ніякої реклами собі не робив. Правда, у селі знали, що колишній губернатор спеціально, навіть із Києва на його бджолах поспати приїжджав. Знали і друзям, рідним та знайомим із інших сіл та містечок розказували. Тож із завидною для інших пасічників регулярністю з’являлися перед хвірткою Сергійовича бажаючі поспати на «губернаторських бджолах». Ціну Сергійович не завищував, особливо приємним клієнтам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було ні з ким: пішла від нього дружина з донькою, втекли, поки він у Горлівку на базар оптовий їздив. Залишили його душевно зраненим. Але він вистояв. Зібрав волю в кулак і не дав сльозам, що навернулися на очі, вниз на щоки скотитися.
І зажив він далі. Спокійно і сито зажив, насолоджуючись влітку дзижчанням бджіл, а зимою — тишею і спокоєм, білосніжністю полів і нерухомістю сірого неба. Міг би так і все життя прожити, та не вийшло.
Щось зламалося в країні, зламалося у Києві, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пішли країною тріщини, як по склу, болісні тріщини, і з тріщин тих кров полилася. Почалася війна, смисл якої ось уже три роки залишався для Сергійовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканці покидати Малу Староградівку. Спочатку батьки мам і дітей відправляли по родичам: хто до Росії, хто до Одеси, хто до Миколаєва. Потім самі батьки пішли: хто у «сепаратисти», а хто у біженці. Останніми вивозили старих. З криками, планами, прокльонами. Ґвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергійович, вийшовши на вулицю Леніна, ледь від тиші не оглух. Тиша та важка була, ніби з чавуну вилита. Злякався тоді Сергійович, що сам-один лишився на все село! Пішов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Після ночі гарматних залпів, ця тиша тиснула так, ніби він на спині мішок вугілля тягнув.
А двері на будинках вже дошками позабивані. Вікна деякі фанерою забиті. Дійшов він до церкви, а це майже кілометр. Перейшов він на Шевченка і назад паралельною вулицею на ватяних ногах пішов. І раптом кашель почув і зрадів. Підійшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собі у дворі на ослоні. У лівій руці пляшка з горілкою, у правій — цигарка.
— А ти чого? — спитав його Сергійович. Вітатися вони з дитинства не віталися.
— Я чого? А що мені? Я що, все це покинути маю? У мене погріб глибокий, там відсиджуся, як треба!
Такою ось виявилася перша весна війни. А тепер уже третя її зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селі утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усі підуть, то ніхто і не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурість у Києві закінчиться, чи міни зі снарядами.
7
Дві ночі і два дні минуло після снігопаду. Сергійович у двір тільки по вугілля виходив. Сніг під ногами хрустів тепер інакше. Ноги м’яко тонули у свіжому сніговому килимі — не дуже-то і глибокому. Але от що дивним Сергійовичу здалося: помітив він у деяких місцях у новому снігу проталини, крізь які стара кірка проглядалася. Дивно, що не намело хоча б півметра! Але ж і хурделиці не було. Сніг просто падав, легко і невимушено. А потім кудись відходив, відлітав. Чи низовий вітер — поземка — скочувала його кудись вбік природних перешкод, де він і міг у кучугури зібратися. Тільки шукати ці кучугури бажання у Сергійовича не виникало.
На буржуйці кипів чайник. Буржуйку не вимкнеш, як газову плиту. Тому довелося чайнику вхолосту кипіти, поки Сергійович не зняв його, узявши гарячу ручку старим кухонним рушником, щоб не опектися. Налив у кружку фаянсову з логотипом «МТС» кип’ятку, порадував кип’яток дрібкою чаю. Підняв з підлоги на стільницю літровку меду.
«Можна було б Пашку покликати, — подумав, позіхаючи. А потім сам собі сказав: — І так добре! Не йти ж за ним на інший край села!»
Те, що «інший край села» був від дому Сергійовича ну, може, метрів за триста-чотириста, справи не міняло. Він ще свою першу кружку не допив, коли десь недалеко вибух прогримів. Скло у вікнах задрижало дзвінко, до болю у вухах.
— От мудаки! — вирвалося у нього з гіркотою. Поквапом поставив на стіл кружку — чай розхлюпав, підбіг до найближчого вікна. Перевірив, чи не тріснуло воно... Ні, вціліло.
Решту вікон оглянув — усі цілі. Задумався: а чи не піти подивитися, де бахнуло і чи не сусідський який будинок розворотило?
— Та ну його на хрін! Головне, що не в мій! — махнув Сергійович за хвилину рукою і за стіл повернувся.
От якби за першим вибухом другий пролунав, тоді інша справа. Тоді б він одразу у погріб, як три роки тому, коли ні з того ні з сього стали на Малу Староградівку і її околиці міни і снаряди сипатися!
До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо дві. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при світлі впав! Якби у темноті, тоді б ясно — промахнулися. Але вдень? П’яні вони, чи що, чи нудно їм у тиші? Та і котрі саме ці «вони»: ті, що у Каруселіно, чи ті, що між їхнім селом і Жданівкою стоять?! Розбавив Сергійович свої гіркі думки медом, і легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усміхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» є, у мобільнику. Інакше, звичайно б, і кружки не було. Тільки мобільник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом із зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його і перевірити, чи є зв’язок, чи з ним те ж, що і з електрикою. А якщо і зв’язок, і електрика повернуться, то інше питання постає: кому дзвонити? Пашці? Так до нього, як треба, дешевше пішки пройти. Та і номера його Сергійович не має. А щоб дружині колишній, Віталіні, подзвонити, треба правильно і наперед слова для розмови дібрати, а краще — записати на папірці, а потім з папірця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцікавитися. А якщо розмова не піде, то і про життя у Вінниці розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу він до своїх тещі та тестя не поїхав, та і взагалі, можна сказати, майже нікуди за сорок дев’ять років життя не їздив. Нікуди, окрім Горлівки, Єнакієвого, Донецька та ще трьох-чотирьох десятків шахтарських містечок, куди його до надання інвалідності у відрядження посилали. Посада у нього була така важлива — інспектор з техніки безпеки. У деяких шахтах він по двадцять разів, а то і більше, бував. Надихався їх безпекою так, що у сорок два пенсіонером-інвалідом став. Силікоз — штука серйозна. А те, що багато його серед всіх, хто під землею працювали і працює, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собі люди та і все!
У двері кулаком вдарили.
Здригнувся Сергійович, і одразу над своїм переляком посміявся: хто тут, окрім Пашки з’явитися може?
Відчинив двері — перед собою бліду, як у мерця, згорьовану Пашкіну фізіономію побачив.
«Невже його дім?» — перелякався.
— У Красюка півхати знесло! — повідомив тремтячим голосом «ворог дитинства».
— Хм, — співчутливо мугикнув Сергійович, запрошуючи гостя всередину.
Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб із медом собі гість відмови не мав.
Сергійович розумів Пашкін переляк. Красюки через хату від нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вікон! Це точно!
— Я, Сєрий, у тебе сьогодні заночую? Добре? — підняв гість очі на хазяїна дому.
— Ночуй! А що там, і по тобі попало?
— Шибки! — видохнув Пашка. — Усі! Мені пощастило — один уламок біля обличчя пролетів і в буфет устряг! Я саме вечеряв, картоплю з салом наминав.