— А ви що, не в курсі? — Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. — Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!
— Електрики давно немає, це так, — сумно закивав хазяїн дому. — Може, полагодять?
— Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися — нерви збережете!
— А в мене нерви залізні, не зіпсуються! — похвалився Сергійович. — Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?
В очах у хлопця повага з’явилася.
— А ти сам чим займався?
— Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.
— Ну з цим ти запізнився! — махнув рукою Сергійович. — А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати, на пляжі повалятися, засмаглим приїхати... У мене там знайомий є — на з’їзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки...
— Ну, колись вийде! — спробував парубок втішити Сергійовича.
— Можливо, — погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. — А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?
— Який? У камуфляжі? — Петро напружився.
— Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.
— Не замело. — Парубок зітхнув. — Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!
— Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? — єхидно спитав хазяїн дому.
— Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!
— Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! — промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.
— А коли це ви з ними говорили? — Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.
— Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.
— Угу, — мугикнув парубок, ніби висновки зробив. — Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!
— А що то за «третя сила»? — зацікавився пасічник.
— А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки — з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них — коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить...
— Може, тобі меду з собою? — запропонував Сергійович солдатові.
— Та я ще не йду, — Петро напружено посміхнувся. — Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.
— Так-так, звичайно! — заметушився Сергійович, нагнувся, дістав з підлоги літрову банку.
Знову запала мовчанка, але порушувати її Сергійовичу більше не хотілося. Правда, хвилин за кілька він знову перейменуванням вулиць зацікавився.
— На що перейменовують? — спитав майже пошепки.
— Ну, якщо вулиця Маркса чи Леніна, то на Бандеру чи якогось письменника, — сказав солдат.
— На письменника краще, — висловив думку Сергійович. — Ми ось, до речі, зараз на вулиці Леніна сидимо.
— Коли війна закінчиться — перейменують обов’язково, — твердо заявив парубок.
— А якщо я сам захочу нову назву обрати?
— Можна, тільки треба з рештою жителів вулиці разом вирішити. А потім до міської ради звернутися.
— Це не скоро, — хмикнув Сергійович. — Ой не скоро!
— Ну я таки піду, — Петро зняв зі спинки стільця автомат, на плече повісив. Лівою рукою шапку-балаклаву зі столу забрав, а правою у карман теплої камуфляжної куртки поліз і витягнув звідти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.
— Це вам, — сказав, з повагою на хазяїна глянувши. — Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками...
— Так а... — знітився Сергійович. — Нащо вона мені?
— Для самооборони. Не знадобиться — після війни на городі закопаєте! Як хочете, можу вам мобільний зарядити у нас генератор потужний, навіть пральну машину тягне!
Сергійович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобільний із зарядкою. Простягнув Петрові.
Піднявся солдат, сховав дріт і телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не відходячи від столу, меду на останок із банки зачерпнув ложкою і до рота її відправив. Облизав жадібно.
— Якщо допомога треба буде — білу ганчірку на гілку дерева у саду прив’яжіть! Щоб видно було! — сказав хазяїну і пішов у темноту.
— Білу ганчірку? — пошепки повторив пасічник.
Замкнув двері. З трьох свічок дві загасив. Здивувався, що настрій дивним чином через несподіване спілкування з військовим покращився. Ніби розважили його цікавою телепередачею!
«Добрий хлопець, — подумав він, дивлячись на гранату. — Треба було його більше про новини розпитати».
9
Вранці у Сергійовича голова гула як дзвін. З виразу обличчя можна було подумати, що болять у нього всі внутрішні органи разом. Він вже і води холодної із чайника випив, і ложку цукру в роті тримав, доки той не розтанув. Не допомагало. Злий його погляд все до столу повертався, де з учорашньої півночі відкрита пляшка горілки стояла і чарка поруч. Підбив його нечистий відзначити візит незваного гостя військового! З іншого боку, добре, що відзначати він став вже після того, як гість у ніч пішов. Ну не в ніч, то в темінь. Адже якби і гість випив, то хтозна, чи дістався б він назад до свого бліндажа? Боляче йому було і прикро! Скільки він там випив? Від сили, чарок зо п’ять, не більше! А значить, не він у своєму жахливому самопочутті винен! Це горілка-казенка винна — «пальонка» виявилася! Він її ще до війни у сільмазі купив! І що тепер робить? Лікарів ніяких! Ліків немає! Тільки бджолині! Сільмаг давно закритий! Навіть продавщицю не виматюкаєш за те, що отруту продає!
Поліз Сергійович до серванта, дістав коробку з «бджолиними» ліками. Відкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Відколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника і ложку меду з банки. Розмішував, доки напій однорідним не став. Випив повільними ковтками. Здалося, що допомагає. Чи то ґвалт у голові втишився, чи то думки у Сергійовича виструнчилися, більш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»
Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився він на стіл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта — і там немає! Став кімнатою нервово соватися, зазирати під подушку, по закутках. Навіть до відра з вугіллям зазирнув! І зрозумів, що вночі надвір виходив! Взувся. Визирнув на мороз — видно ще було, пів на другу. Сніг у дворі витоптаний. Сліди до сараю-зимівника бджолиного ведуть, і до сараю-гаража, і навіть до хвіртки надвірної! Поки ходив своїми слідами, у сараї зазирав, головний біль ущух.
«Знайдеться! Не міг я її далеко засунути!» — подумав Сергійович, дозволяючи собі таким чином до хати повернутися.
Але у хаті нова турбота його охопила. Бінокль, що на підвіконні стояв, про мерця, який у полі лежить, нагадав.
— Треба його прибрати! — вирішив Сергійович і дивовижну сміливість у своїх грудях відчув.
Прихопивши з дому бінокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей підніс. Лежить мрець у тій самій позі, потилицею до Малої Староградівки, до нього, до Сергійовича, повернутий.
Присів Сергійович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полізу, може, прикопаю трохи. Якщо уб’ють, забери мене з поля одразу. Поховаєш біля батьків. І тоді все, що в хаті є, — твоє буде! Прощавай!»
Хвилин за десять, зігнутий, поспішав Сергійович білим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче він полем засніженим спускався, до зламу землі, за котрим уже інше, але таке ж поле, вгору піднімалося, тим страшніше йому було.
Діставшись до засніженого злому — ось куди свіжий сніг з його городу «скотився», подивився він на небо. Опустилося воно так низько, ніби стеля темного шкільного спортзалу. Темнота вечірня занурювалася у білий сніг, робила його сірим. Сірий колір Сергійович з дитинства любив. Але зараз його сірий колір не тішив. Він раптом подумав, що одяг на ньому темний, і на снігу — був би зараз день чи ранок — він така ж велика і видима пляма для будь-якого снайпера, як і той, убитий, до якого він зараз повзе.