А надвечір, коли голод його з ліжка підняв, відчув Сергійович себе як заново зібраний, змащений і відремонтований на совість механізм. І навіть макарони без масла, без нічого, а лише з сіллю, з’їв він з апетитом і майже з задоволенням. Радів він, звичайно, не стільки смаку їжі, скільки бадьорості, що до тіла повернулася, і особливо тому, як легко йому жувалося. Адже у чому хвороба найперше проявляється? У тому, що людині щелепами працювати не хочеться! Тепер же, після сну, хотілося Сергійовичу усього: і їсти, і чай пити, і ще пару відер вугілля на ніч з двору внести. Але вугілля у відрах ще не скінчилося. А забагато вугілля у кімнаті — теж не дуже хороша штука, адже кожна річ зі своїм пилом приходить! А вугільний пил — один із найбільш шкідливих. Це ж він Сергійовича інвалідом зробив. Це так, за медичними паперами і за документами пенсійного фонду. А папери медичні йому лікарка із поліклініки шахтоуправління виписала. Він їй трилітровку меду у подарунок приніс. Вона посміхнулася тоді, сказала «ну й добре!» і зробила його хронічним хворим. А чи був він таким хворим? Бог його знає! Так, кашель іноді до сліз у очах його мучив, а іноді зникав на якийсь місяць. Ось і зараз вугільний пил, що піднявся, коли паливо до буржуйки пересипав, Сергійовичу не дошкуляв.
11
На ранок, після кружки гарячого чаю, з Пашкиним біноклем у руках вийшов Сергійович бадьоро на межу городу. Поводив біноклем по зимовому полю. Все біле, тільки білизна місцями різна. Та і смуги витиснуті на сніговій корі помітив — його власний слід. Але навіть за власним слідом не зміг він схованого під сніговими брилами мерця відшукати.
Тепер вже заспокоївся Сергійович так, як людина, яка причини тривалої тривоги позбулася. Ну, мабуть так заспокоюється чоловік, який смертельно хвору дружину рік чи два доглядав і нарешті, поховав її, бо відмучилась і його відмучила. На небі тьмяне сонце світило, ніби крізь тонку плівку верхнього морозного повітря, крізь ту напівпрозору сірість, яка зазвичай зимою на небі блакить від очей людських ховає.
Пройшов Сергійович через двір повз сарай-гараж і бджолиний сарай-зимівник. І повз будинок пройшов та через хвіртку свою на вулицю вибрався. На вулицю Леніна. Подивився в бік церкви і кладовища. Раніше б його погляд у купол церкви уперся. А потім, наближаючись, піднімалася б церква перед прихожанами своїми дерев’яними стінами, у божественний синій колір пофарбованими. Але «раніше» — це не «зараз»!
Пішов він до церкви, якої більше не було. Пішов вуличною ґрунтівкою, яку колись камінням посилили, і вугільним шлаком рівняли. Не гірше асфальту вона літом була. Та і зараз через повну відсутність руху на дорозі не прикрашала її звична зимова колія з мерзлого снігу. Легко йшлося Сергійовичу. Дуже легко.
Ішов він вулицею, як її хазяїн, думав про те, що одна-єдина машина на цій половині села у нього у гаражі стоїть і кращих часів чекає. А коли вони настануть, ці часи, то зимовою дорогою так от легко не походиш! Тоді доведеться обабіч, до парканів притискаючись, йти. А колією «Жигулям» та «Волгам» поступитися. Та ще й вантажівці із жовтим кузовом-фургоном і синім написом на ньому: «Укрпошта», для котрого колія завузька буде і тому поїде він по дорозі ніби на один бік нахиленим.
І от ішов Сергійович вулицею, власні кроки слухаючи, і раптом тривогу відчув. Зупинився, причину тривоги зрозуміти намагався. Тиша цього ранку цілком мирною була. Навіть не вірилося. І зараз, коли ноги слухати її не заважали, упевнився ще раз Сергійович, що жодних, навіть самих віддалених звуків війни не має вона. Над головою ворона пролетіла і так близько крила її майнули, що пасічник голову в плечі на мить втягнув.
А потім провів птаха поглядом, посміхнувся Сергійович і далі до церкви пішов. Згадав зимове синє пальто Віталіни, згадав її коричневі шкіряні чоботи. Згадав сіру пухову хустку, оренбурзьку. Хустку він їй подарував. Сусідка Віра у Росію їздила до сестри і завжди товар для домашньої дрібної торгівлі привозила. І хустки оренбурзькі також. Віталіна хустку носила, але лише у Малій Староградівці. А коли взимку до себе у Вінницю їхала, залишала її вдома! Видно, не були там, у Вінниці, оренбурзькі хустки в моді.
Згадалося Сергійовичу, як у першу їх спільну зиму до неї племінник приїздив з родиною — дружиною і донькою. І як вони, коли напилися іноземного портвейну, що його племінник на подарунок привіз, пішли на край городу з санчатами і спускалися на них полем до самого нижнього зламу землі. Падали, сміялися, перегукувалися. Важко нагору піднімалися, санчата за собою тягли. І знову вниз летіли. Схил, ніби і не крутий, але всі не дрібні, навіть донька племінника — теж не крихітка. І тому санчата спочатку вниз повільно ковзали. Але потім швидкість набирали таку, що у вухах вітер свистів!
Озирнувся ідучи Сергійович на будинок сусідки Віри. Вікна цілі, двері упоперек товстою дошкою забиті. На дошці, що вже потемніла від зміни погоди, ще видно напис, самою Вірою зроблений. Чорною фарбою: «Господарі живі».
— Дай Боже, дай Боже! — прошепотів пасічник.
Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергійовича щоразу, коли його погляд на ній зупинявся. Мабуть тому, що спочатку він про дружину свою, Віталіну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадується, а ось доньки як такої ні на думці, ні у спогадах немає? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки їй було, коли поїхали вони, його покинувши. Може, і сам він винен у тому? Можливо, треба було йому посміхатися частіше і від нарядів Віталіни не так губу копилити? Може, слід було взагалі менше говорити і більше посміхатися? Хай навіть через те він міг їй і нерозумним видатися. Жінки дурників або таких, хто дурником прикидається, більше люблять чи легше терплять! Хрін його знає, що у сімейному житті головне: кохання чи терпіння?
Та якби після пологового не «вибухнув» Сергійович, жили б вони, мабуть, і зараз разом. Утрьох. Тільки де б вони жили? У Вінниці, у батьків Віталіни? Ні, туди б він не поїхав. А тут би вона не лишилася, навіть якби і дожили до війни разом у мирі та злагоді. Ні, що сталося, те сталося, інакше і бути не могло.
До підірваної церкви лишалося пройти трохи — по чотири двори з кожного боку вулиці: ліворуч тут Крупіни, Далідзе, Петренки і Маціпури, а праворуч — Сєргєєви, старий Лефтій, Корзони й Уріцинови.
Зупинився раптово Сергійович так, ніби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, відкинуло його увагу до ледь віддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрів на десять. І все зрозумів. Минув він, думаючи про своє, сліди черевиків, які впоперек дороги пунктирну лінію провели. Оглянув їх — видно було, що сліди ці не раз оновлювалися у різні боки. А на дорогу з двору Сєргєєвих і далі у двір Крупіних сягали. Вирушив Сергійович слідами до Крупіних.
Побачив, що двері разом із дошками, що її закривали, від одвірку відірвані і лише прикриті. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприємним звуком об зледенілий бетонний поріг скреготнула. Зайшов усередину — холод покинутого будинку війнув йому в обличчя.
У кімнаті на столі три літрових банки відкритих із замерзлою консервацією, а з однієї — з баклажанами у помідорах — виделка стирчить. Під столом дві пусті пляшки з-під горілки. Горілка не звична «Немирів» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку він у житті не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидві стулки шафи відчинені, у серванті шухляди висунуті.
«Чужинець ходив», — зрозумів Сергійович.
Вийшов у двір, озирнувся. Побачив, що сліди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом із соломи. Праворуч по сніговій корі гільзи розкидані. Десятків зо два. Згадав Сергійович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стріляє.
Постояв над лігвом снайпера, зітхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозуміла думка від побаченого на думку не прийшла. Натомість прийшло відчуття холоду.
«Якщо ці звідси по „украм“ стріляють, то „укри“ зрештою гарматою відповідь дадуть!» — подумав Сергійович.