Я оглядаю стос тарілок, складених у раковині, смужки буряка, що залишили плями на дерев’яній обробній дошці, каструлю, наполовину повну прозорої капусти, сковороду, обвуглену й вкриту жиром. Зиркаючи на двері, щоб упевнитися, що Берни пішли, я наколюю на виделку шматок прісної капусти й жадібно його ковтаю, заледве прожувавши. Так я з’їдаю решту капусти, прислухаючись до кроків місіс Берн на сходах.
Миючи посуд, я дивлюся у вікно на двір за будинком, тепер уже похмурий у дедалі слабшому вечірньому світлі. У ньому ростуть кілька тонких дерев, чиї благенькі стовбури переходять у гілки. На той час, коли я закінчую відшкрябувати сковороду, небо стає темне й надворі вже нічого не видно. Годинник, що над плитою, показує сьому тридцять.
Я наливаю собі склянку води з-під крана й сідаю за стіл. Здається, ще рано лягати спати, але я не знаю, що ще робити. У мене немає з собою книжки, й у будинку я їх не бачила. У квартирі на Елізабет-стріт ми їх теж мали небагато, але близнята завжди приносили старі газети. У школі мені найбільше подобалися вірші — Вордсворта, Кітса та Шеллі. Учитель загадував нам вивчати напам’ять «Оду до грецької вази», і тепер, сидячи в кухні на самоті, я заплющую очі й шепочу: «Ти наречена, що зберіг нам час, дитя мовчання й туги за старим…»[7], але далі не пам’ятаю.
Мені треба сприймати це з оптимізмом, як завжди казала бабуня. Тут не так уже й погано. Будинок простий, але не незручний. Світло від лампи над столом тепле й привітне. Берни не хочуть ставитися до мене, як до дитини, але я не певна, що хочу такого ставлення. Робота, що завантажила б мені руки й голову, це, мабуть, саме те, що мені треба. І скоро я піду до школи.
Я думаю про свій дім на Елізабет-стріт — такий інакший, але, якщо чесно, не кращий за цей. Мама лежала в ліжку посеред дня, в задусі, залишалася у своїй кімнаті до ночі, хлопці плакали, просячи їжі, Мейсі рюмсала, і я думала, що збожеволію від спеки, голоду й шуму. Батько вставав і йшов, казав, що на роботу, хоча щотижня приносив дедалі менше грошей, зашпортуючись, повертався після півночі й смердів хмелем. Ми чули, як він гупав на сходах, на все горло співаючи ірландський національний гімн: «Не зганьбимо слави батьків. За матерів, сиріт і вдів! Вперед! Геть проженем нахаб, співаючи наш гімн солдат!», а тоді вривався у квартиру, де мама його втихомирювала й сварила. Його постать вимальовувалася на тлі слабкого світла спальні, й хоч усі ми мали б спати і прикидалися, що спимо, та уважно слухали, налякані його жвавістю й хвацькістю.
У шафі в передпокої знаходжу свою валізу і купу постільної білизни. Я розгортаю лежанку з кінського волосся й кладу на неї тонку жовту подушку. Знаходжу біле простирадло, яким накриваю свій матрацик, і підтикаю краї поїденої міллю ковдри.
Перш ніж лягти спати, я відчиняю задні двері і йду до нужника. Світло з кухонного вікна слабко освітлює десь із метр, а далі стоїть темрява.
Трава хрустить під ногами. Я знаю дорогу, але вночі все інакше, обриси сарайчика попереду заледве видно. Я дивлюся в беззоряне небо. Моє серце гупає. У цій тихій чорноті навколо мені страшніше, ніж у нічному місті, де шумно і світло.
Я натискаю на клямку й заходжу в сарайчик. Пізніше, трусячись, натягаю панчохи й вибігаю, двері стукають у мене за спиною, я ж біжу через двір і піднімаюся трьома сходинками до кухні. Замикаю двері, як учили, і притуляюся до них, задихана. А тоді помічаю навісний замок на холодильнику. Коли він там з’явився? Містер або місіс Берн, напевно, спускалися на кухню, доки я була надворі.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Якогось дня посеред другого тижня Моллі стає зрозуміло, що «навести лад на горищі» означає витягати речі, роздумувати над ними кілька хвилин, а тоді повертати їх на місце, трохи акуратнішим стосиком. Серед двадцяти з гаком коробок, які вони з Вівіан встигли розібрати, лише кілька пліснявих книжок і трохи пожовтілої постільної білизни були визнані надто зіпсутими для зберігання.
— Навряд чи я вам дуже допомагаю, — каже Моллі.
— Що ж, це правда, — відповідає Вівіан. — Але ж я допомагаю тобі, хіба ні?
— То що, ви вигадали несправжнє діло, щоб зробити мені послугу? Чи, напевно, Террі? — підігрує Моллі,