— Виконую свій громадянський обов’язок.
— Ви дуже шляхетна.
Сидячи на підлозі горища, Моллі одну за одною виймає речі зі скрині з кедрового дерева, а Вівіан вмостилася на стільці поруч неї. Брунатні вовняні рукавички. Зелена оксамитова сукня з широким поясом-стрічкою. Біленька кофта. «Енн із Зелених Дахів»[8].
— Дай мені ту книжку, — просить Вівіан. Вона бере зелений томик у твердій обкладинці, з золотим тисненням й олівцевим малюнком дівчинки з зібраним у вузол пишним рудим волоссям на обкладинці, і розгортає її. — О, так, пам’ятаю, — каже вона. — Я була майже однакового з героїнею віку, коли вперше прочитала цю книжку. Її мені дала вчителька — моя улюблена. Ну я про неї згадувала, міс Ларсен. — Вівіан повільно гортає книжку, зупиняючись то тут, то там. — Енн так багато говорить, правда? Я була куди сором’язливіша за неї. — Вона підводить погляд. — А ти?
— Перепрошую, я її не читала, — відказує Моллі.
— Ні, ні, я не про це. Ти була дитиною сором’язлива? Що я таке кажу, ти й досі дитина. Я маю на увазі, коли була мала?
— Не те щоб сором’язлива. Я була… тихенька.
— Обачна, — додає Вівіан. — Спостережлива.
Моллі обдумує ці слова. Обачна? Спостережлива? Чи й справді вона така? Якийсь час після того, як загинув її батько, й після того, як її забрали чи, точніше, маму забрали — важко сказати, що сталося перше й чи не було це одночасно, — вона зовсім перестала говорити. Усі їй зауважували та обговорювали, але ніхто не питав її думки і не слухав, коли Моллі її висловлювала. Тож вона перестала намагатися її донести. Саме тоді вона прокидалася вночі й вставала з ліжка, щоб піти в батьківську спальню, та усвідомлювала, що в неї немає батьків.
— Ну, ти й тепер не дуже говірка, правда ж? — каже Вівіан. — Але я бачила тебе надворі, коли Джек тебе привіз, і твоє обличчя… — літня пані піднімає свої вузлуваті долоні, змахуючи пальцями, — аж світилося. Ти без упину щось говорила.
— Ви за мною підглядали?
— Звісно! А як інакше мені хоч щось про тебе дізнатися?
Моллі виймала речі зі скрині й складала їх у стоси: одяг, книжки, різні дрібнички, загорнуті в старі газети. Але тепер вона сидить навпочіпки й дивиться на Вівіан.
— Ви кумедна.
— У цьому житті мене по-різному називали, люба, але кумедною — ніколи.
— Закладаюся, що називали.
— Хіба що за моєю спиною. — Вівіан закриває книжку. — Мені здається, ти любиш читати. Я не помиляюся?
Моллі знизує плечима. Її любов до читання здається справою особистою, що має залишатися між нею і героями книжок.
— Тож яка твоя улюблена книжка?
— Та не знаю. У мене немає улюбленої.
— А я думаю, що, напевно, є. Таким людям, як ти, це властиво.
— Що ви маєте на увазі?
Вівіан прикладає руку до грудей, її рожевуваті нігті здаються ніжними, як у дитини.
— Я ж бачу, що ти чутлива. Глибоко все переживаєш.
Моллі міняється на лиці.
Вівіан дає книжку Моллі в руки.
— Не сумніваюся, що вона здасться тобі старомодною й сентиментальною, але мені хочеться, щоб ти її мала.
— Ви даруєте її мені?
— А чому ні?
На своє здивування, Моллі відчуває, як до горла підступає клубок. Вона сковтує, стримуючи його. Яка дурня — літня пані дала їй плісняву книжку, яка їй ні до чого, а вона розгубилася. Напевно, критичні дні не за горами.
Моллі докладає зусиль, щоб вираз обличчя її не виказав.
— Що ж, спасибі, — відповідає вона байдуже. — Це означає, що мені доведеться її прочитати?
— Безумовно. Я влаштую перевірку, — каже Вівіан.
Якийсь час вони працюють майже в тиші, Моллі витягає котрусь річ — ясно-блакитну кофту в заплямовані й вицвілі квіти, брунатну сукню без кількох ґудзиків, бузковий шарф й одну рукавичку до нього, — а Вівіан зітхає: «Напевно, немає сенсу це залишати», а тоді неминуче додає: «Покладімо до тих речей, щодо яких ще треба вирішити».
Відтак ні з того ні з сього Вівіан питає:
— То де тепер твоя мама?
Моллі звикла до таких раптових питань. Вівіан має схильність продовжувати обговорення, початі кілька днів тому, з того місця, на якому вони зупинилися, наче робити так — цілком природно.
— А хтозна. — Вона щойно розкрила коробку, яка, на радість, має такий вигляд, наче її буде легко позбутися — десятки запилених складських книжок з 1940—1950-х. Безсумнівно, у Вівіан немає причини за них триматися. — Це можна викинути, як думаєте? — питає вона, витягнувши тонкий чорний записник.
Вівіан бере його з її рук і гортає.
— Ну… — Вона змовкає і підводить погляд. — А ти її шукала?