Гаразд, вона на це заслуговує. Як там казав її викладач із правознавства? Не говоріть без доказів.
— І ще одне, — веде далі Террі. — Цього ранку я була на горищі. Не видно, аби там щось змінилося.
Моллі балансує на подушечках пальців, роздратована тим, що взялася за справу, яку не може контролювати, та навіть більше через те, що не переконувала Вівіан позбуватися речей. Звісно, на думку Террі, Моллі просто б’є байдики, відбуваючи години, як державний працівник.
— Вівіан нічого не хоче викидати, — відповідає вона. — Я наводжу лад у коробках і наклеюю на них ярлики.
— Я тобі от що скажу, — мовить Террі. — Вівіан розривається між серцем, — тут вона знову притуляє до грудей скрученого килима, — і головою. — І, наче Моллі не здатна це сприйняти, підносить килима до голови. — Позбуватися речей для неї — як прощатися з життям. Це будь-кому було б складно. Тож твоя робота полягає в тому, щоб її примусити. Бо я тобі можу пообіцяти одне: я не буду задоволена, якщо ти проведеш тут п’ятдесят годин і не буде на що глянути. Я люблю Джека, але… — Вона хитає головою — Відверто кажучи, треба знати міру. — Здається, Террі вже говорить до себе або, можливо, до Джека, і Моллі майже нічого не залишається, крім як закусити губу й кивати на знак розуміння.
Після того Террі знехотя припускає, що взагалі було б добре сьогодні почати раніше і що як Вівіан не з’явиться через півгодини, може, вона піде нагору й розбудить її, і пропонує Моллі почуватися як удома, а в неї є робота.
— Ти маєш чим зайнятися, так? — кидає вона, перш ніж повернутися на кухню.
Книжка, яку їй дала Вівіан, у Моллі в наплічнику. Дівчина ще не завдала собі клопоту її розгорнути, переважно через те, що це здавалося домашнім завданням з роботи, яка вже сама себе покарання, а також через те, що вона наразі перечитує «Джен Ейр» для занять з літератури (за іронією долі, вчителька, місіс Тейт, роздала шкільні примірники через тиждень після того, як Моллі спробувала вкрасти таку книжку), а цей твір величезний. Почати його читати — це завжди струс для свідомості, аби прочитати розділ, їй доводиться уповільнювати дихання і впадати в транс, як ведмедеві під час сплячки. Усі її однокласники скаржаться на цю книжку — на розтягнуті відступи Бронте щодо людської природи, другорядні сюжетні лінії про друзів Джен у Ловудській школі, довгі, нереалістичні діалоги.
— Чому вона не може просто обмежитися лише довбаною оповіддю? — ремствував у класі Тайлер Болдвін. — Я засинаю щоразу, коли починаю читати. Як це називається, нарколепсія[9]?
Ця скарга викликала цілий хор підтакувань, але Моллі мовчала. А місіс Тейт — без сумніву, рада найменшій іскрі в купі сирого дерева, якою можна назвати її клас, — помітила.
— А яка твоя думка, Моллі?
Моллі знизала плечима, стараючись не здатися надміру палкою.
— Мені вона сподобалася.
— Що тобі в ній сподобалося?
— Не знаю. Просто сподобалася.
— Яка частина твоя улюблена?
Відчуваючи на собі погляди однокласників, Моллі трохи зіщулилася.
— Не знаю.
— Це просто нудний любовний роман, — мовив Тайлер.
— А от і ні, — випалила вона.
— Чому ні? — не відступила місіс Тейт.
— Бо… — Моллі на хвильку замислилася. — Джен — можна сказати, вигнанка. Вона запальна, рішуча й висловлює те, що думає.
— Звідки ти це взяла? Бо я цього точно не відчуваю, — сказав Тайлер.
— Ну… ось, наприклад, оці кілька рядків, — відповіла Моллі. Гортаючи сторінки, вона знайшла ту сцену, про яку думала: «Я запевнила його, що з природи черства й сувора і що він часто бачитиме мене такою. Опріч того, за цей місяць я збираюсь показати йому деякі неприємні риси моєї вдачі, щоб він знав, яке він хоче взяти добро, і, поки не пізно, міг передумати»[10].
Місіс Тейт звела брови й усміхнулася.
— Схоже на одну знайому мені людину.
Тепер, сидячи на самоті на червоному стільці з високою спинкою, чекаючи, доки спуститься Вівіан, Моллі витягає «Енн із Зелених Дахів». Вона розгортає книжку на першій сторінці: «Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта…»[11]
Ця книжка явно розрахована на молодших дівчат, і спочатку Моллі сумнівається, чи зможе симпатизувати героїні. Але, продовжуючи читати, виявляє, що оповідь її захопила. Сонце піднімається вище, їй доводиться нахилити книжку, щоб світло не сліпило очі, а потім, за кілька хвилин, пересісти на іншого стільця, щоб не мружитися.