— Ти молода. Ще матимеш на це час, — каже вона.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
— Ці вигадливі овочі з’їдають всю мою платню, — скаржиться Діна. — Навряд чи ми й далі зможемо їх купувати.
Це вона каже про страву, яку Моллі приготувала після того, як повернулася з бібліотеки в Бар-Гарборі: сир тофу, червоний і зелений перці, чорні боби й кабачок. Останнім часом Моллі багато готувала, думаючи, що коли Діна скуштує кілька страв, що не складаються всуціль із тваринного протеїну, то зрозуміє, скільки є можливих варіантів. Тож минулого тижня Моллі готувала кесадилью з сиром і грибами, вегетаріанське чилі й лазанью з баклажаном. Однак Діна скаржиться: їжа дивна й не досить ситна. (Вона ніколи не куштувала баклажан до того, як Моллі приготувала його спеченим.) А тепер вона нарікає, що овочі задорого коштують.
— Сумніваюся, що вони набагато дорожчі, — каже Ралф.
— Загалом — додаткові витрати, — бурчить Діна собі під ніс.
Не реагуй, каже собі Моллі, але… до біса.
— Заждіть. Ви одержуєте гроші на моє утримання, так?
Діна здивовано піднімає погляд, її виделка зупиняється в повітрі.
— Не розумію, який стосунок це має до справи, — відповідає Діна.
— Хіба ці гроші не компенсують витрати на проживання ще однієї людини? — питає Моллі. — Навіть більше, правда? Власне кажучи, хіба це не єдина причина, чому ви берете дітей під опіку?
Діна різко підводиться.
— Та що ти таке кажеш! — Вона обертається до Ралфа. — Вона щo, справді зі мною так розмовляє?
— Слухайте, ви двоє… — починає Ралф з боязкою усмішкою.
— Не ми двоє. Не смій мене з нею об’єднувати, — відказує Діна.
— Ясно, гаразд, просто…
— Ні, Ралфе, з мене досить. Громадські роботи, та звісно! Якби моя воля, ця дівчина тепер би мала бути в колонії. Вона крадійка, поза всяким сумнівом. Вона краде з бібліотеки й хтозна, що краде в нас. Чи в тієї старої жінки.
Діна йде в спальню Моллі, відчиняє двері й зникає всередині.
— Гей! — каже Моллі, підводячись.
За мить Діна з’являється з книжкою в руках. Вона тримає її, наче плакат із написом. «Енн із Зелених Дахів».
— Звідки ти це взяла? — вимогливо питає вона.
— Тобі не можна просто…
— Звідки в тебе ця книжка?
Моллі відкидається на спинку стільця.
— Вівіан мені її подарувала.
— Та зараз. — Діна розгортає її й тицяє пальцем на обкладинку. — Тут написано, що вона належить Дороті Пауер. Хто це така?
Моллі обертається до Ралфа й повільно мовить:
— Я не крала цієї книжки.
— Ага, я певна, що ти її просто позичила. — Діна вказує на неї довгим рожевим кігтем. — Послухай, дівчино. Відколи ти з’явилася в цьому домі, від тебе самі негаразди. Я вже сита цим по горло. Я серйозно. Я. Вже сита. Цим. По горло. — Вона стоїть, розставивши ноги, повільно дихаючи, струшуючи своєю світлою гривою, наче знервований поні.
— Гаразд, гаразд, Діно, послухай. — Ралф змахує руками в повітрі, наче диригент. — Здається, це зайшло надто далеко. Може, всі глибоко вдихнемо й заспокоїмося?
— Та ти що, в біса, жартуєш? — Діна мало не сичить.
Ралф дивиться на Моллі, й у виразі його обличчя дівчина бачить щось нове. Він втомлений. Йому це набридло.
— Хай іде геть, — каже Діна.
— Діно…
— Геть!
Пізніше того вечора Ралф стукає у двері Молліної кімнати.
— Що це ти робиш? — питає він, озираючись навколо. Дві спортивні сумки стоять широко розкриті, й невеличка колекція книжок, яку назбирала Моллі, разом з «Енн із Зелених Дахів» стосиком складена на підлозі.
Запихаючи шкарпетки в пластиковий пакет із супермаркета, Моллі відповідає:
— А на що це схоже? — Зазвичай вона не грубить Ралфові, але тепер, думається їй, яка різниця? Та й не те щоб він її захищав.
— Ти ще не можеш піти. Ми маємо повідомити в соціальну службу й усе таке. На це буде треба десь кілька днів.
Моллі запихає пакет зі шкарпетками вглиб однієї з сумок, акуратно закруглюючи краї. Потім починає виставляти взуття: мартенси, які купила в магазині «Армії спасіння», чорні пляжні капці, пожовану собакою пару біркенштоків[16], які її попередня опікунка викинула в сміття, а Моллі підібрала, чорні кросівки з «Волмарта».
— Тобі знайдуть якесь краще місце, — каже Ралф.
Вона позирає на нього, відкидає волосся з чола.