Службу в полку Пікколоміні Балтазар згадував недобрим словом. Офіцери були шляхтичі, зелені юнаки, часом шістнадцятилітні. Про них Балтазар і Ванєк обурено казали, що вони жовніра, простого чоловіка, за худобу мають. І щоразу старий драгун пускався в спогади про котрого-небудь із офіцерів; біографії багатьох із них він знав достеменно.
— Ой, собаче було наше життя в тих Піколонів,— так скорочував Балтазар наймення своїх панів.— Самі поміркуйте: в сорок третьому з полку дезертирувало півтораста жовнірів, одного за це розстріляли. В сорок четвертому втекло двісті шістдесят дві душі, розстріляно шістьох. А в сорок п’ятому розстріляно п’ятьох, утекло ж двісті шістдесят — серед них і я.
Так він здихався «піхтурячих» гамаш.
Та недовго блукав Балтазар, заживаючи золотої воленьки; незабаром пішов у драгуни.
В драгунах йому сподобалося. Замість гамаш йому дали високі кавалерійські чоботи, убрали в вузькі штани й короткий білий мундир із синіми вилогами й відігнутими полами, підбитими синім сукном. Як гордо сидів він на своєму Вороному, хвацько збивши набакир чорного трикутного капелюха! Тоді була саме війна з Пруссією, і полк не лишався подовгу на одному місці, бойовий вихор носив драгунів по всьому краю, сьогодні вони билися тут, завтра там — найбільше в Сілезії та на північно-східних кордонах Чехії.
Найдужче терпіли од війни села Находської округи: їх то обдирало дощенту поборами цісарське військо, то плюндрували, вдираючись раз по раз до краю, пруссаки. Село Ж. витерпіло, може, більше за всіх. Доведені до відчаю, його мешканці стали просити управителя з Находського замка, щоб їм дали військову сторожу, чи то salva guardia, яка охороняла б їх від мародерів та гвалтівників.
Управитель, змилосердившись, виклопотав для села Ж. в передових полків, що відступали з Сілезії, охоронний загін з кількох кавалеристів. Серед них був і Балтазар Уждян.
Балтазар чесно виконував свої обов’язки охоронця. Скільки ставало сил, боронив мешканців села Ж., своїх земляків, від усіляких бешкетів цісарського війська; селяни ж не могли надякуватися йому за це. А надто полюбили чесного вояка в родині Скалаків. Салакварду, чи просто Кварду, знали всі діти в селі, й ніхто не боявся високого вусатого драгуна. Коли він згодом дістав наказ повернутися до полку, усі в селі посмутилися, всі щиро стискали йому руку, а декому й сльоза на очі набігла. Адже він їхав на бій.
Довго по тому не бачив Балтазар краю, „звідки родом була його мати. За цей час побував він не раз «у самому пеклі», не раз бачив смерть увіч. У бою біля Коліна[14] 1757 року під ним убито його вірного Воронька, й ворожа куля зачепила йому ліве плече. Цісарське військо гнало тоді пруссаків аж у Сілезію.
За Коліном — Лісса! В грудні біля села Лейтен під Ліссою Фрідріх II розбив цісарську армію, узяв двадцять тисяч полонених і сто тридцять чотири гармати; близько шести тисяч душ полягло. Про той бій Балтазар розповідав ширше, ніж про інші. Кляв та лаяв на всі заставки генералів; а як дійде, було, до того моменту, як його оточили й він мало не попав у полон, то аж очі йому загоряться; і мова потече вільніше й живіше, коли почне розказувати, як він шаблею прорубав собі дорогу та як новий кінь, здобутий у Колінському бою, врятував йому життя своєю прудкістю. То й була його Медушка. З ескадрону, в якому служив Балтазар, лишилося живих тільки тридцять чоловік. Рештки цісарського війська поквапливо відступили до Чехії.
Балтазара доля знову занесла до села Ж. Цього разу він уже не міг обороняти своїх гостинних господарів від розбещеного вояцтва. Та Скалаки не забули того, що робив він для них колись як охоронець. В Лейтенській битві його було поранено, та ще й відкрилися дві старі рани, абияк загоєні. На «Скелі» його дбайливо доглядали. У ті дні всі села на чесько-кладському кордоні стали шпиталями; по них було розміщено велику частину поранених вояків.
Отоді-то настало лихоліття! Сільський люд, що й так гнувся під тягарем всіляких злигоднів, тепер мусив іще доглядати недужих вояків, не маючи для цього ні коштів, ні місця. Ані ліків, ні доброго харчу не було, поранених тільки перев’язували сяк-так, і багато їх помирало. А як минула люта зима, розтанув сніг і настали перші весняні дні, почали гинути поспіль і жовніри, й селяни: пішла селами пошесть, стинаючи людей, мов косою. На «Скелю» теж упала її тінь, забравши дбайливу господиню — молоду Мікулашеву жінку.
Ця смерть тяжко вразила Уждяна, що вже потроху одужував.
14