Хлоп’я перестало плакати: до хати ввійшов довгожданий Єнік. Малюк зрадів, побачивши в його руках клуночок. Франтіна підбігла й привітала милого. Потім зиркнула в вікно, на подвір’я, де стояв візок. Він був порожній.
— Оце й усе?..— протягло спитала вона.
— Усе... На кілька день вистачить, а там уже як бог дасть.— І, розв’язавши клуночок, поклав на стіл два буханці чорного, вівсяного з висівками хліба. Хлоп’я жадібно вчепилося в одрізаний йому окраєць.
— А оце мамі,— Єнік витяг із кишені торбинку темного борошна.
Франтіна зразу ж викресала вогню, розпалила піч і поставила горщика з водою, зварити слабій матері якусь юшку, а сама зі смаком узялася до шматка чорного хліба.
— А ти їв, Єніку? — дбайливо спитала вона.
— Та нехай пізніше, мене там нагодували. Ой боже, що воно буде... Біля луцького млина стоїть цілий натовп люду, просять, благають мірошника, щоб продав їм хоч якого посліду або висівок. А той кровопивець продає їм за велику ціну пилюку, зметену в млині.
— А в Рихетського вже теж кінчається?
— Ще б пак ні! Поки міг, помагав усім. О, то добрий чоловік, мудрий. Отакого б до панських гамазеїв поставити!
— Адже ж стара княгиня звеліла відчинити їх і давати людям хліб у позичку.
— Та вона то звеліла, але ж управитель із писарями роблять як самі хочуть. А що буде, як молодий князь стане господарем!
— Молодий князь?
— Еге ж: цього року, по жнивах. У дворі казали.
— У дворі... Господи, Єніку, ти вже так давно звідти...
Франтіна не встигла доказати. Знадвору почулися кроки, й у світлицю ввійшли війт із коншелом[24] із ближнього села, а за ними панський дозорець. Війт і коншел привіталися, поглянули на слабу жінку, на Єніка, потім один на одного, ніби не знаючи, кому починати. Зрештою війт зсунув шапку на потилицю, пошкрябав за вухом, відкашлявся якось несміло й промовив:
— Ага, ти тут... А тебе шукають,— і оглянувся на дозорця.
— Ходімо зі мною,— грубо сказав той.
Франтіна аж здригнулася.
— Мене тут більше потребують, ніж у дворі,— відмагався Єнік.
— А мені яке діло! Збирайся та ходімо!
Мати, яка допіру перед приходом Єніка була заснула, тепер прокинулася. Зрозумівши, про що йдеться, вона застогнала:
— Не карайте його, будьте ласкаві; якби не він, нас уже на цьому світі не було б...
Війт із коншелом, співчутливо позирнувши на вдову, понурили очі.
— Ну, живо, живо! Там тобі покажуть, будеш знати.
Єнік мусив підкоритись. Прощаючись, він стис руку Франтіні та її матері.
Сусіди пішли, раді, що відбули свій прикрий обов’язок. Надворі Єнік іще попросив їх, щоб не покинули в біді нещасну родину.
Франтіна, плачучи, стояла біля вікна й дивилася на дорогу, якою йшов до березняка Ян із дозорцем за спиною, наче злочинець.
— Це ж його битимуть там, мучитимуть! — заридала вона й закрила фартушиною обличчя.
— Боже, не остав нас! — шепотіла бліда мати, заламуючи висхлі руки.
Двері відчинилися, й до хати ввійшов Їржик. Мати з дочкою зразу впізнали юнака, малий його не пам’ятав.
— Ішов побіля двору, думаю, загляну, як ви тут. Радніший би помогти вам, та зараз це не легко. Став би на роботу, так де її знайдеш... Робітника годувати треба, а хліба ні в кого нема.
Франтіна сказала йому, щоб урізав собі скибку, Їржик покрутив головою.
— Я не голодний, їжте ви. У Рихетського були?
— Та оце ж від нього, вже останній, і в нього запас кінчається.
— Ну, тоді вже не знаю...— Їржик замовк.
На дорозі в березовому гаю затарахкотів віз; Їржик, виглянувши у вікно, швидко сказав:
— Не бійтеся, на якийсь час буде вам хліб!
Він вибіг надвір і подався до гайка, гукаючи: «Стійте!» — на Уждяна із Ванєком, що везли з млина трохи збіжжя та борошна. Догнавши їх, Їржик попросив Балтазара, щоб віддав борошно йому.
Старий драгун очі витріщив.
— Себто як? — спитав він.
— Там на хуторі з голоду помирають.
— Хм... Ми скоро теж, мабуть, помиратимемо. Навіщо тобі стільки зразу?
— На всю сім’ю.
— У луцького мірошника є ще.
— Так у них грошей нема.
— У кого це «в них»? Ти що, не їхній? Ти хто такий?
— Я... Їржик... Скалак.
— Стонадцять чортів! Чого ж ти зразу не сказав! Ай-яй-яй, так це ти тоді в лісі... Грім би його побив, того князя! Хто б то подумав!.. Ото Лідка зрадіє! Їдьмо зі мною, гайда на воза. А як там тато й дідусь?