Замкова челядь поспішала заклечати та уквітчати брами й портали, бо над лісом Монтаці піднімалася важка чорна хмара. Подвір’ями та широкими сходами просторого замка навзаводи бігали лакеї.
Пустельний спокій тихих залів було порушено; по їхньому навоскованому паркету знову ходило панство в шовкових панчохах, гаптованих оксамитних каптанах і білих перуках. Знову шаруділи там шовкові шлейфи вельможних дам, що їх водили кавалери, галантно джергочучи по-французьки чи по-німецьки. В стінах, що були колись власністю Їржі з Подєбрад[25], панів Сміржицьких і Трчків[26], лунала чужоземна мова.
Учта тривала до пізнього вечора. Столи гнулись від потрав, пінилось вино, виголошували пишні тости; ніхто не зважав, що надворі починається буря і негода.
Коли гості розійшлися по своїх покоях, розбуялася гроза, полив дощ. Кілька паничів залишилися в салоні біля старовинного залу й сиділи, спорожняючи одну за одною пляшки старого вина. Очі в них уже блищали, обличчя пашіли, розмова точилася невимушено, жваво. Найбільше чути було маркіза д’Ербуа, з яким недавно заприязнився князь Пікколоміні; його самого там не було. Заклавши ногу за ногу, маркіз розповідав різні пікантні історії з життя французького двора; часом його перебивав регіт слухачів, потім знову дзвеніли келихи й лунали веселі тости.
— Панні фон Штреревіц ви б не насміли розповісти таке,— оскалився молодий граф Коллоредо.
— Ха-ха-ха! Чому це не насмів би? Її б це вельми потішило!
— Шкода, що вона не чула... А втім, її винагородять «Contes moraux»[27].
— Панна читає Мармонтеля?[28]
— Ох, яка розкіш! Та ще, напевне, в постелі.
— Про це вам колись, може, розповість д’Ербуа! — зареготав барон Пільніц, старий парубок велетенського зросту, драгунський ротмістр.
— Еге, і я завважив. Ой, і заздрю ж я вам, д’Ербуа!
— Правда, правда, вам щастить, як у казці. А найбільше тому, що князь одружився.
— Чого там! Вона б обох ощасливила.
Всі знову розреготалися й підняли келихи «за кохання». Маркіз д’Ербуа значуще осміхався.
Надворі вдарив грім, у подвір’ях старого замка жалібно завив вітер. Паничі на хвилину стихли.
— Оце гарна призвістка завтрашнього свята!
— Бідолашна Штреревіц, напевне, тремтить зараз від страху. Який жаль! — Велетень ротмістр знову гучно загиготів.
— Та ще й оселили її, як на те, в покої князя Яна,— всміхнувся молодий Коллоредо.
— Князя Яна? — озвалося кілька голосів.— А що це за покій?
— Е, то дивовижна історія, уривок роману з привидами, скомпонованого на правдивому грунті дурними лакеями.
— Розкажіть, розкажіть, графе! Під оцей грім та вітер тільки й слухати такі байки,— мовив ротмістр.
— А це не буде нескромність перед нашим господарем? — спитав маркіз д’Ербуа.
— Нітрохи. Історія ця широко відома, до того ж ми тут усі свої. А втім, я її гаразд не пам’ятаю, вже забув багато дечого з того, що мені розповідав учений доктор Сілезіус.
— Панове, невже ми прогавимо таку цікаву річ! Сподіваюся, ви всі за те, щоб покликати доктора?
— Розбуркайте ту вчену сову! — засміявся ротмістр.
— Звісно, так, як ви, д’Ербуа, він розповідати не вміє, але...— І юний Коллоредо звелів лакеєві покликати лікаря.
Невдовзі припхався гладкий доктор у своїй величезній перуці, покинувши в передпокої намоклий плащ: адже йти з свого помешкання йому довелося через двір. Хоч, залишаючи свій покоїк, він сердито бурчав, але тепер низько вклонився вельможному панству й чемно спитав, чим може прислужитися. Розвеселілі паничі налили йому вина, він випив зі смаком, а тоді, почувши бажання шляхетних панів, почав оповідати, пересипаючи мову латинськими словами й фразами. Вчений доктор Сілезіус, опріч медицини, займався також генеалогією, зокрема князівського роду. Він здобув велику ласку вельможної графині Франкенберг тим, що знав напам’ять увесь родовід і всіх родичів князів Пікколоміні. Тому він у своїй розповіді заліз набагато далі в минуле, ніж треба було, і тільки після репліки ротмістра вернувся in medias res[29].
У князя Лаврентія, сина Франціска Пікколоміні,— так розповідав доктор, — та в його дружини Анни-Вікторії, уродженої графині Коловрат-Лібштейн, було п’ятеро дітей, найстарший із них — син Ян-Вацлав. Пані Катерина, по мужеві графиня Франкенберг,— його найменша сестра. Ян-Вацлав дуже смутив своїх рідних. Він ізмалку був дивак — любив ховатися в замковому рові, в далеких переходах та покоях замка, в старій книгозбірні. Потім став часто забиратися потай у склепи, де, згідно з переказами, Колда з Жампаха й Находа[30] тримав свої жертви, переважно жінок; або вибігав на замкову вежу, пролізши тісними, страшними темницями в її мурах. Був маломовний, упертий; дійшовши віку, вибрався у світ, але подорож не пішла йому на добро; він став гнівливий, жорстокий, часто замикався в залі, де висіли портрети предків, а поміж них і образ Альбрехта Валленштейна. Ян-Вацлав не любив навіть своєї ласкавої матері, не вірив їй. Ходили чутки, що він не сповна розуму, що його переслідує невідчепна ідея, нібито мати хоче його якось усунути, щоб маєтки успадкував молодший брат Норберт; хіба що так можна було витлумачити його дивний стосунок до власної матері. Він не довіряв нікому. Якось, побачивши, що його навчитель Юнгблют виходить із княгининих покоїв, Ян-Вацлав накинувся на нього й трохи-трохи не вбив до смерті. Тоді заговорили, що він справді божевільний, і мати мусила щось робити. Раптом рознеслася чутка, ніби має приїхати крайова комісія, розслідувати справу. Князь Ян-Вацлав, напевне, якимсь побитом теж про це довідався; він дедалі ставав відлюдькуватіший, зблід, схуд, виходив чи виїздив із дому рідко, а виїхавши, помічав, що люди уникають його, бояться. А повернувшись додому, страшенно лютував, і перелякана, побита челядь чула, як князь швидко ходить по залу та розмовляє вголос сам із собою.
25
26
28
30
...