— Маючи всю надію в бозі всемогутньому, що осіняє вельможних володарів наших благодаттю своєю, в щонайглибшій покорі молимо в нього для вашої високої ясної княжої милості утіхи серцю, доброго здоров’я повсякдень і божого благословення в усьому потомстві вашому й у неминущому цвіті добрих діл ваших і щиро зичимо, щоб славному роду княжому не було переводу, а ймення його славлене було від покоління до покоління по вік вічний. А смиренно того зичачи і приручаючи себе уклінно ласці та незмінній прихильності вашої високої ясної княжої милості, зостаємось вашої ясновельможної княжої милості вірні й покірні піддані.
Потім, поклавши «право» до ніг нового володаря, зложив перед ним від імені міщан присягу на «послух, вірність і покору». А управитель ім’ям князя знову віддав йому в руки «право».
Після бургомістра підійшли, низько вклоняючись, депутати Скалиці Чеської, Упиці й Гронова, а також і війти всіх сіл і, так само поклавши «право» до князевих ніг, зложили присягу не тільки на «послух, вірність і покору», а ще й на «підданство». Далі, одержавши з управителевих рук знаки своєї гідності, відійшли кланяючись назад.
Підвівся королівський камергер, узяв у камердинера князівське жезло й подав його князеві від імені її королівської величності, а тоді ступив кілька кроків уперед і вигукнув голосно:
— Віват Йозефус князь Пікколоміні!
Надворі засурмили сурми, від пострілів з мортир стрясалися шибки. Гості підвелися, урядовці, селяни й міщани тричі вигукнули: «Віват!» Знову залунали фанфари, загриміли мортири, подвір’ями замка, заглушаючи музику, покотився крик натовпу: «Віват! Віват!» У залі мовчав тільки Рихетський, та надворі Балтазар Уждян, що стояв недалеко від Лідки, хмурив чоло.
Їржик, сповнений нестерпно тоскного чекання, не зважав на вигуки й сам не кричав.
— Зараз вийдуть! — пробігло по людях.— Уже йдуть!
Піднявся новий гамір, крик, люди пхалися вперед, спиналися навшпиньки — хотіли бачити своїх гнобителів у всій пишноті. Аж от заграла знову музика, за мурами загриміли мортири, і люди загорлали:
— Віват! Слава!
На сходах показалося панство в дорогих гаптованих уборах: князь, королівський камергер, графи й барони, вельможні дами з високими напудрованими зачісками, в розкішних барвистих сукнях. Марно силкувалися гайдук зі слугами стримати натовп. Зчинилася штовханина. Князь, милостиво киваючи головою й усміхаючись людям, уже підходив до каплиці.
Ніхто не помітив, як зметнулася над ним чиясь рука, як блиснула в ній під сонцем криця. Та в цю ж мить розітнувся несамовитий зойк, потім знявся галас, переполох.
— Князя забито! Князь неживий! — побігло з уст в уста. Найбільша тиснява була біля каплиці, там наче вирувало розбурхане озеро.
Їржик, який спершу щосили пропихався вперед, зачувши ці слова, сполотнів. В голові у нього блискавкою сяйнули батькові слова, перед очима зринуло на мить його бліде обличчя з дивними, смутними очима.
— Пропустіть мене! — скрикнув він і став продиратись до каплиці, ліктями розпихаючи людей. Під дверима каплиці збилися купкою двораки та ловчі: посеред них виднілася висока постать у селянському вбранні. Там же стояв і вже знайомий нам камердинер молодого князя. Їржик, поглянувши туди, остовпів: то в’язали його батька! Віддалік панство обступило князя, котрого оглядав доктор Сілезіус. Дами вже виходили з каплиці, куди втекли були з переляку. На князеві не було навіть подряпини.
Камердинер, підійшовши до управителя, простяг йому довгого ножа.
— Осьде зброя того лайдака!
Мікулаш Скалак, не зважаючи на удари, що сипалися на нього, обернувся в той бік, звідки почув розпачливий вигук; але його сіпонули й потягли геть, б’ючи, штовхаючи та узиваючи всякими словами. Провівши через два двори, його затягли до третього, де була в’язниця для непокірних хлопів.
Як допіру слова: «Князя забито!» — так тепер розлетілось по натовпу ймення: «Скалак!» Почули його й Балтазар Уждян із Лідушкою.
— Мати божа! — глухо скрикнув драгун. — Лідко, йди звідси, почекаєш мене за брамою, а я тут подивлюся.— Він подався за людьми, але Лідка пішла не до брами, а слідом за ним. Сльози душили її.
— Скалак! Скалак! — гули навкруги.— Хотів князя забити! — Вже його схоплено!
Лідка згадала Їржикові слова. «Він, напевне він!» — думала вона.
Князь і більшість гостей повернулися в покої: ясновельможному треба було спочити. В каплиці, однак, лунала урочиста музика, священик із численним причтом правив месу і гучним голосом співав: «Те deum laudamus!»[34] — складаючи подяку за чудесне врятування вельможного пана.