Выбрать главу

В Градці батька розлучили з сином. Мікулаш Скалак був спокійний, здавалося, що йому до всього байдуже, що він отупів. Для цього світу він був уже мертвий, тільки думка про сина хвилювала його. Довгих допитів з ним не провадили, бо він не міг, та й не пробував відмагатися, тільки сина свого ревно боронив, твердячи, що Їржик не причетний ні до чого. Судді й самі скоро пересвідчились у цьому.

Нарешті оголосили вирок. У ньому дуже докладно говорилося про все; зазначалося, що Мікулаш Скалак колись уже здіймав руку на князя, і це обтяжувало його провину, як і те, що він важив на життя свого пана. Далі називалися статті, які він переступив, головним чином стаття 73-я «Constitutionis Criminalis Theresianae»[35]. А за все те, говорилося у вироку, його присуджено до шибениці.

Мікулаш, вислухавши це, тільки ледве помітно здригнувся: Їржик пополотнів і осів на лаву. Мікулаша відвели до в’язниці, а сина випустили на волю. Він не хотів іти, просив, щоб лишили з батьком. Та його вивели.

Прийшов смуток і на «Скелю». До гірського села вже долетіла звістка з крайового міста, що Мікулаша Скалака за бунтівництво й замах на життя князя засуджено до страти.

— І чом я тоді не дав Мікулашеві задушити того лакузу, сучого сина... — сказав зажурений Балтазар Уждян, ляснувши себе по чолі.

Дідка гірко ридала.

Балтазар скрізь розпитувався, коли відбудеться страта. Дізнавшись про це напередодні її, він зав’язав у хустинку буханець хліба, взяв ціпок і вирушив до Градця. Бартоньова, правда, не пускала його, та Дідка намовляла йти.

— Дурна бабська балачка! Піду: як-таки лишити хлопця самотнього! Він же там, сердега, один як билинка в полі.— І пішов.

А Їржик висиджував довгі, тоскні дні під палючим сонцем на сходах судової кам’яниці. Худий, бідно вбраний сільський парубійко привертав до себе увагу; люди, що бачили його ще на суді, знали, хто він такий, і співчували йому. Синівська відданість зворушила багатьох. Зрештою й судовики зласкавились над ним і стали щодня на часинку пускати до батька. Страшні, тужні були ті хвилини останніх їхніх зустрічей у темній в’язниці.

Єдиним просвітком у цьому мороку була одна думка, що зродилася в Їржиковій голові. Коли хлопець тихенько розповів батькові про неї, смутне обличчя Скалака трохи проясніло.

Нарешті з столиці прийшло схвалення вироку й було призначено день страти.

Настав фатальний ранок. До в’язниці зійшлося все місто й незліченні юрми людей з околишніх сіл — глядачі страшної вистави. На майдані судовий возний оголосив, що «в разі, коли трапилась би під час екзекуції та чи інша неполадка, приміром урвався б мотуз абощо, то щоб ніхто під страхом смерті не смів здіймати руки на ката чи його підручних, а тим паче на стратенця чи суддів, або ж чинити будь-який бешкет».

Балтазар Уждян протовпився до самих воріт суду.

— Мікулашу! — гукнув він до засудженого, коли того вивели. — Мікулашу, про Їржика не турбуйся! — швидко додав старий драгун.

Повний вдячності погляд був йому відповіддю. Стратенця посадили на двоколісний повіз і повезли за місто.

Приїхали до шибениці. З міста долинав похоронний дзвін. Зійшовши на риштовання під шибеницею, Мікулаш глянув на поміст, де сиділи судді, й побачив коло Них князевого камердинера. Стратенець мимоволі стис кулаки й рвонувся до нього.

— Отой-о зі своїм паном убили мою сестру й батька і далі вбивають людей!..

Почувся квапливий наказ, і барабанний гуркіт заглушив слова Мікулаша Скалака. Панський слуга почервонів і спантеличено відступив за спини суддів.

Їржик, заломивши руки, дивився на батька. Тоді одвернувся й сховав обличчя на грудях у старого драгуна. Той повів нещасного хлопця геть. Гриміли барабани, жалібний дзвін затихав. Серце Мікулаша Скалака спинилося назавжди.

Військову варту одвели, судді й глядачі розійшлися, страшна містина збезлюдніла.

Зайшло сонце, настав тихий літній вечір. На шибениці, біля якої ходив вартовий, гойдався труп Мікулаша Скалака, людини з «бунтівничого» роду. А останній у цьому роду сидів на землі віддаля. Надаремно вмовляв Балтазар Уждян Їржика йти з ним додому; син хотів бачити, як ховатимуть батька. Він пообіцяв, що прийде на «Скелю».

На третій день надвечір кат зняв тіло страченого. В гайку поблизу викопали могилу, і там під тінистими деревами поховав останній Скалак свого нещасливого батька.

Смеркалося. Блимали перші зорі. Шумів гай.

Книга третя

Буря

вернуться

35

Терезіанського карного кодексу (лат.).