Балтазар тільки головою кивнув. Стали радитися про третього: Їржик тим часом стояв, похнюпивши голову, і лиш зрідка несміливо зиркав на людей. Нарешті ухвалили, що третім піде Бартонь із Слатіни. Ржегак іти не погодився.
— Люди добрі, треба ж подати цісареві й щось писане,— зауважив Рихетський,— Якусь супліку. Хто її напише?
— Ти! Ти! Ви! — закричали всі навперебій.
— Цісареві? — озвався зненацька Їржик Скалак.— Так його, кажуть, уже давно вдома немає. Будьте ласкаві, вітайте його, перекажіть, що я живий-здоровий. От куплю іще Градець і пошлю йому гостинця. Осьде, ха-ха-ха! — І витяг з кишені шмат чорного, спеченого з тирси, кори й висівок глевтяка.
— Ось наша супліка! — вигукнув Балтазар Уждян, вихопивши в нього хліб і піднявши його над головою.— Оце ми й подамо цісареві, нехай пересвідчиться!
Схвальний гомін покрив його слова, всі радо погодилися подати таку супліку. Всі тепер повернулися до Їржика, на котрого проникливим оком дивився Рихетський.
Молодому Скалакові набігла на уста бліда усмішка, й він швидко, монотонно забубонів:
— Князь хоче Марію брати, але я мушу перш іще Градець купити, і Прагу, й Відень, а тоді перекладу піч та запхну в неї його боярина, отого камердина, хай співає весільної:
тихенько заспівав він.
Всі притихли. Балтазар, забувшись, підняв руку покрутити давно зголеного вуса й зітхнув.
Із великої світлиці почулося ридання. На стільчику біля печі сиділа Лідка, закривши лице руками, Їржик здригнувся.
— Їржику, підеш зі мною? — спитав нараз Уждян.
— Хай уже як казання скінчиться. Гей, ви що, не бачите? — скрикнув хлопець несподівано й показав пальцем у вікно.— Ха-ха-ха, падайте ниць, бовдуряки! Чого стоїте? Онде він, онде! — Вхопивши цимбали, він метнувся надвір, не чуючи, як гукає його Лідка.
Шляхом їхала коляска, запряжена двома вороними кіньми. В ній сидів пан економ Плговського фільварку, колишній камердинер, із своєю панією, а позаду їхав верхи пан писар. Селяни бачили, як Їржик вибіг на шлях, чули, як він ударив у струни й щось заспівав: потім хлопець побіг шляхом навздогін за панами.
4. «Сільський отченаш»[38]
Ухвалили так, як і хотів Рихетський: за кілька днів мала вирушити депутація до Відня, до цісаревої, просити негайної помочі від голоду та злиднів і полегшення панщинного тягаря.
Стовпившись біля вікон, селяни дивилися вслід Їржикові. Коли він зник з очей, усі зійшлись у великій світлиці й заговорили з жалем про юнака та про всю родину Скалаків, спостигнуту такою лихою долею. Всі дивувалися — звідки він міг узятись? Адже від того дня, як страчено Мікулаша Скалака, про хлопця не було ні слуху ні духу.
Аж надвечір розійшлася селянська рада. Салакварда пішов останній. Жалісливо дивився він на Лідку, що з червоними від сліз очима збиралася додому. Старому драгунові, мало досвідченому в справах серця, аж тепер розвиднілося в голові. «От чого вона бувала така невесела! — подумав він.— Бідолашечка! Я привів її сюди розважитись, а тут маєш — вона його кохає, а він збожеволів». Зморшкувате обличчя старого вельми посмутніло.
Рихетський закликав його до хатини.
— Куме Уждяне, що ви думаєте про Скалака? — тихенько спитав він.
Балтазар сумно глянув на нього.
— А що ж тут думати... Шкода хлопця...
— Так ви гадаєте, що він справді божевільний?
— А ви хіба...
— Потерпіть, нехай як з Відня повернемось, може, скажу вам більше; а поки що мовчіть. Отже, за три дні чекаю вас у себе.
Мовчазні верталися Уждян з Лідкою додому. Було тихе весняне надвечір’я, білий туман плив долинами. В небесній високості заблищала ясна зірочка, одна, самотня. Лідка зненацька спинилася і повернула голову до лісу, що чорнів кінець узгір’я. Їй здалося, що на узліссі видніється темна чоловіча постать. Серце її тьохнуло: «Він!»
Од лісу війнуло вітерцем і рознесло по тихому гірському краю звуки металевих струн і чоловічого голосу:
Балтазар прислухався. Лідка заридала й упала обличчям йому на груди.
— Їржику! Їржику! — гукав Уждян.
Але темна постать зникла в лісовому сутінку.
— Не плач, голубонько моя! — втішав драгун дівчину, гладячи її по голові.— Бач, він уже співає, як розумний; воно в нього з часом минеться.
Лідка перестала плакати. Йдучи, вона раз у раз оглядалася на ліс. Це ж та сама, така люба їй пісня... Але, може, він і сам не зна, що співає: може, це просто так, із... Лідка здригнулася при слові «божевілля».
38
«