Раптом із-за пагорба донесло кінський тупіт, а скоро показався й верхівець — пан економ, колишній камердинер. Їржик саме кинув нагая; оглянувшись, він побачив над собою злостиве економове обличчя. Два гострі погляди схрестилися. Дозорець уже підхопився з землі й кількома словами розповів усе. Ошалілий від люті економ, не злазячи з коня, сипнув на робітників цілу зливу лайок та прокльонів.
— Зв’яжіть його, вкиньте у склеп! Диби його втихомирять.
— Та він же божевільний! — наважився заперечити старий панщанин.
— Божевільний? Знаємо ми, що це за пташка! Прикидатись добре вміє! Гайда в замок!
Надійшов іще й гуменний із фільварку. Вдвох із дозорцем, узявши Їржика під пахви, вони повели його до замка. Люди жалісливо дивились услід співакові.
Увечері, коли вже розходились, багато хто з панщан став просити старого, щоб прочитав їм той «Сільський отченаш».
— Оце пісня! Все в ній є...
— А як він її співав!
— Про ціп та косу буцім від себе додав.
— От тобі й юродивий!..
— А що, хіба не його правда?
— Та воно то так, але як же ти... А іншої ради, мабуть, таки нема.
— Ох, і наклав же він йому!
— Шкода, що оконом так скоро приїхав.
— Та не завадило б і тому всипати...
— Еге, і старий був сволота, а це зовсім харцизяка якийсь.
— Іще гірш!
Цю пригоду славили по всій окрузі, для всіх Їржик став героєм. Відшмагавши дозорця, він догодив усім, помстився за всіх.
— Отак якби кожен робив! — гомоніли люди.
— Не всі ж божевільні...
— Тут-то він розумно вчинив!
— А в замку не вірять, що він божевільний.
— Та вже ж, хіба дурний так придумає? Горопаха!
Всі щиро жаліли його.
Їржика спершу кинули до темниці, потім привели в канцелярію. Там його довго, з усякими хитрощами допитували, але марно. Потім відвели назад до в’язниці й спробували тортурами витягти з нього те, чого не спромоглися випитати хитрістю. Немало перетерпів молодий Скалак: три дні його морили голодом, потім садовили на «осла» — лаву з гострим ребром,— він усе мовчав або ще й усміхався. Часом і говорив або мугикав щось, але все не до ладу, незрозуміле.
— Що з ним робити? — спитав плговський економ управителя.
— Випустити: хто б це зміг так прикидатися! Напевне, в нього справді клепки бракує.
— Та то хитра лисиця. По-моєму, слід було б порадитися з доктором.
Так і зробили. Покликали вченого доктора Сілезіуса, і він, начепивши на червоного носа окуляри, заходився допитувати Їржика. Крутив весь час головою, метляючи косою на перуці, мимрив якісь учені латинські фрази і зрештою визнав:
— Homo vesamis, sed non furibundos[39], себто тихий божевільний, non periculosus[40].
Їржика випустили, віддали йому його любі цимбали, й він подався геть із Находського замка. Але як вимучили молодого Скалака за той тиждень! Хоробливо блідий, з гарячковим блиском в очах, поплентався він польовими стежками в далекі нетрі Материнці.
5. У материнці
Минуло три тижні, а Балтазар Уждян не вертався додому. Лідка часто бігала на шлях виглядати, та марно. Погода того літа, на відміну від двох минулих, стояла гарна, небо було ясне, чисте повітря дзвеніло співом жайворонків, на ланах хвилювали зелені жита, обіцяючи багаті жнива. Люди не могли вже дочекатися їх.
Та Лідку не тішив цвіт на луках: тепер вона ходила у вільшник хіба що поплакати на самоті. З чуток вона знала, що робили Їржикові в замку. Потім зачула, що його випустили. «Там такий вийшов, як із хреста знятий»,— повідали люди нібито зі слів тих, що самі стрічали хлопця. Дехто кликав його й до себе, та Скалак усе поспішав кудись, поки не щез у лісах. «Наче наполохана звірина,— казали. Тепер, мабуть, і не вийде до людей, боятиметься їх».
«Мовчи, дочко, нехай як повернуся з Відня, може, скажу тобі більше про Їржика...» Ці слова, що їх дядечко шепнув дівчині перед своїх відходом, тепер спливали їй на думку. А в неділю, вертаючи додому з церкви, вона почула: «Щось він не схожий на справжнього божевільного...»
Їржик справді утік, чи то заповз, як ранений, зацькований звір, у темну пущу, в ту саму хатину, де так довго переховувалася родина Скалаків. Він був у Материнці. Муки останніх днів, надзвичайне нервове напруження зломили юнака, вичерпали його силу.
Він лежав, утупивши блискучі від гарячки очі в одну точку. Голова йому горіла, все тіло було налите жаром. Незв’язні думки диким вихором кружляли в голові. Їржик бачив живими своїх рідних, чув їхню мову, знову ховав дідуся: перед ним виникала страшна споруда — поміст, шибениця, він бачив батька, потім стояв перед церквою в Ртині й співав; люди сміялися з нього, жаліли його, він бачив її, чув її голос — і мусив прикидатися юродивим. Йому вже не ставало сили й уміння прикидатись, а проте він переміг себе, втік од неї, одвернувся, блазнював далі. Знову він терпів муку, бачив темницю й жахливе катівське знаряддя, в сутінку чорніли диби, «осел», «скрипочка», «драбинка». Потім стало темно, Їржика вкинуло в палючий жар; він хотів схопитися, втікати кудись, але сили не було. В цю мить він відчув на своєму чолі приємний дотик. Над ним схилилося бліде дівоче обличчя, що світилося ласкою, любов’ю і співчуттям.