— Що то кавалерія!
— Ну, зоставайтеся з богом,— попрощався Балтазар і, стиснувши коліньми коневі боки, рушив до воріт.
— З богом,— відказав щиро Ванєк і хотів був додати: «Господарю!» Але слово те чогось завмерло в нього на язиці.
Медушка хотіла погарцювати трошки, та нічого в неї не вийшло, і вона спокійною ристю вибігла з двору. Ванєк і Бартоньова дивились услід старому вершникові в білому плащі, поки він не сховався за липами.
Того ж дня, трохи раніше, ніж Балтазар при повній зброї виїхав на Медушці зі «Скелі», засніженим шляхом од Гронова до Ртині промчав учвал гонець. Кінь був важкий, робочий, верхівець у селянській одежі. А трохи пізніш за ним проскакав і другий, що їхав із Гронова до Находа.
В Находському замку було начебто тихо, але коридорами бігали двораки й урядовці, а по канцелярії нетерпляче походжав управитель, раз по раз то визираючи надвір, то посилаючи виглядати когось із своїх підлеглих; а коли той вертався, управитель питав:
— Не видно нічого?
Та щоразу чув заперечну відповідь. Він ждав Ржегака, що мав принести певніші звістки. Зрадливий війт відтоді, як оддав управителю грамотку, бував у замку частенько, приносячи новини, але сьогодні чомусь не йшов. А управителеві дуже потрібно було поговорити з ним саме сьогодні. Не повертався й гонець, посланий до Полиці розпитати в тамтешніх урядовців, які настрої в тих краях та чи не назріває що й там.
Рихетський теж частенько виходив на пагорбок біля свого двору і вдивлявся в далину. Нарешті він побачив на білому тлі темну цяточку, яка швидко наближалася, й невдовзі перед війтом спинив умиленого коня верхівець.
— Ну, як там? — квапливо спитав Рихетський.
— Добре. Вже почалося.
Обидва пішли до рихти. Гонець розповів:
— Німці під Теплицями та на Броумовщині вже піднялися. Ведуть їх шоновський та рупрехтицький війти. Спалили панський двір у Дєтржиховицях, а в тій веремії — ніхто й досі не зна, як воно сталося,— зайнялась шоновська церква й згоріла разом із фарою[44].
Рихетський з досадою махнув рукою.
— Господи, що вони собі думають! Лихий початок!
Гонець вів далі:
— У нас на Поличчині вибухло сьогодні. Обступили кляштор, панів урядовців нікуди не випустили. Достал удерся з людьми до канцелярії й зажадав, щоб оддали прихований указ. Ізліз на стіл, почав лаяти урядовців та вимагати волі для всього люду. Ті були затялися, довго відмагалися, так Достал вийшов на ганок і звернувся до народу. Знявся страшенний крик, галас, буча, люди розлютилися, хотіли вже погромити кляштор, аж тоді в канцелярії злякались та написали грамоту про те, що знімають панщину й дають людям волю.
— Хвала богові!
— Починайте й ви, тільки негайно, сьогодні-таки!
— З божою поміччю почнемо.
Тим часом по селу рознеслося, що приїхав гонець із Поличчини; до рихти насходилися люди, які привітали звістку веселим криком:
— Ну, так з богом!
— Гайда на панів!
— До Находа, на замок!
Рихетський звелів одному челядникові сісти на коня та їхати мерщій до П. Там уже чекав Їржик, котрий мав виступити перший.
День згасав, смеркалося. В усьому селі панував незвичайний рух, люди бігали з двору до двору, стояли купками на вулиці, про щось шпарко гомоніли. Сходилася молодь, озброєна здоровим дрюччям та довбнями. Нараз усі вмовкли: вдарив дзвін. Люди повернули голови до дерев’яної дзвіниці біля церкви. Дзвонили не до служби божої, а на сполох у великий дзвін, потім по долині рознеслося гудіння всіх дзвонів. У відчинених вікнах дзвіниці спалахнуло кілька смолоскипів, вони освітили постать Рихетського. Унизу закричали, гук полетів од хати до хати. Рихетський побачив, як у полі за селом замигтіли в вечірньому присмерку вогники.
— На Чортовому горбі,— мовив один із селян, що стояли поруч нього на дзвіниці.
Чортів горб між Ртинею й Батньовицями, схожий на довгасту могилу з плескатою верхівкою, лежить серед рівного поля самотньо, від чого й пішла його назва: повідають у народі, ніби його впустив там розгніваний чорт.
— Це батньовицькі! Почули й побачили наш знак! Певно, скоро надійдуть!
Невдовзі примчав гонець із недалеких Батньовиць і зайшов до рихти. Нівлт, побачивши його, спустився з дзвіниці.
— Бачили ваш знак,— сповістив посол.— Зачекайте нас, ми ще хочемо сватоньовицьких діждатися.
— У вас усі підуть? — спитав ртинський війт.