Розпачливий Їржиків крик вернув діда до тями. Скалак розплющив очі й глибоко зітхнув, немов прокидаючись від тяжкого сну. Тоді схопився на рівні ноги.
В цю мить Циган заскавчав з болю й упав на долівку, заливаючи її кров’ю.
— Не ворухнись мені, луб’я старе, бо й тобі те буде, що твоєму собаці! — вигукнув камердинер і погрозив старому шпагою.
Із сіней долетів жалісний голос Їржика:
— Її нема! Марії вже нема!
Старий Скалак, загледівши на полиці шпагу, судорожно вхопив її і стис у руці вбійчу зброю. Та в цю мить перед ним блиснув камердинерів клинок, грозячи йому смертю. Одначе шпага так і зависла в повітрі, немовби рука панського слуги раптом здерев’яніла. Знадвору почулися чиїсь важкі кроки й гучний голос:
— Іду! Йду!
А у відповідь пролунав радісний крик малого Їржика:
— Тато! Тато!
Старий рвучко обернувся до дверей. До хати блискавкою влетів рослий чоловік у кожусі й високій кучмі. Він умить розгледів, що тут діється, і незчувся сторопілий слуга, як із руки його вже вилетіла вибита шпага. Брязнула криця, а слідом за нею від важкого удару сукуватим києм повалився на чорну долівку панський слуга.
— Мікулашу! — скрикнув старий Скалак. Їржик уже горнувся до батька.
— Що це тут скоїлося? — вигукнув молодий господар.
— Ой боже! Марія! — зойкнув старий, — Ходімо, мерщій!
Це ім’я пояснило Мікулашеві все. Він одразу збагнув, що сестра його в небезпеці, і, вхопивши з світлача скіпку, вискочив за Їрою в сіни.
У комірчині, куди вони ввійшли, не було нікого. Лавка лежала перекинена, подушки валялися на долівці. Мікулаш вибіг надвір, присвічуючи собі скіпкою; дід і онук подалися за ним. За порогом вони спинилися. Червоне сяйво освітило сліди на снігу.
— Ось! Осьде боса нога! — скрикнув Їржик.— Ось куди вона побігла! — І, прожогом влетівши в комору, встромив ноги в старі чоботи, накинув на плечі курточку та прихопив іще скіпок, як сказав йому батько.
Маріїн слід вів за хату. Дорогою старий Скалак нашвидку розповів синові про все. Вони вийшли за двір і стали над кручею; сюди завів їх слід. Мікулаш підпалив пучок смолистих скіпок. Червоне полум’я коливалося від морозного подиху ночі. Світло падало на стрімку білу стіну й розсіювалося в чагарі. Внизу глухо шуміла річка.
Мікулаш, роздивляючись, нахилився в той бік, де збігала вниз стежечка до покинутої хижки: він гадав, що сестра хотіла сховатися там, у вільшнику. Та на заметеній снігом стежині слідів не було. Мікулаш злякався. Невже сестра з того переполоху змилила зі стежки й упала в урвище? Він присвітив скіпкою. І справді, он праворуч розритий сніг... Мікулаш став навколішки і, спершись на руки, перехилився далеко вперед. По схилу тяглася вниз прорита в снігу борозна, кінця її не було видно.
— Тут! — глухо мовив він, показуючи на борозну.— Ви, тату, постійте біля стежки, а ти, Їро, присвіти!
Старий Скалак хотів лізти з ним униз, та син не дозволив йому. Він обережно спускався по засніженому, заледенілому схилу, хапаючись за кущі, які стриміли з-під снігу. Дід з онуком бачили, як він сковзається, провалюється в снігу й знову обережно спускається далі. От він спинився, нахиляється, тоді починає продиратися крізь кущі вправо, до стежки. На руках у нього якась ноша; він наближається, хапаючись за кущі. От на нього вже впало світло скіпки... На руках у нього Марія!
Старий Скалак здригнувся і, не витримавши, кинувся назустріч синові. От він подає йому руку, сам підхоплює Марію...
— Господи боже! — простогнав дід. — Додому! Скоріш додому!
Пойнятий жахом Їржик пішов попереду, світячи скіпкою; за ним батько з дідом несли Марію.
— В комору! — гукнув на нього дід, коли хлопець звернув до теплої світлиці.
Марію поклали на ліжко. Вона лежала в самій сорочці та спідниці, бліда як смерть, із посинілими губами. Руки й ноги її захололи. Темне волосся розсипалося по білій шиї; повіки, опушені довгими чорними віями, наче назавжди закрили карі Маріїні очі. Аж тепер страх переміг хлопця, і малий Їржик заплакав. Його тітуся лежала як мертва, не розплющувала очей, не могла промовити й слівця.