Їрасек уже цього не питає, він знає чому. Він розуміє, що між селянами й панами не може бути доброї згоди. У нього Їржик Скалак каже: «Бог велів прощати, але отим то простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця. Їрасек доводить, що тільки в боротьбі селяни можуть здобути волю, і славить народне повстання. От чому й демократизм його, і реалістичність методу глибші, ніж у попередників.
Їрасек не приховує своїх симпатій і антипатій за маскою безстороннього оповідача, ми зразу бачимо, що вся його любов і тепло серця віддані кривдженим трудівникам. Вони в нього людяніші, шляхетніші, одважніші, а не раз і мудріші за своїх гнобителів. У образах князя Пікколоміні, його вельможних гостей, його прислужників письменник весь час підкреслює егоїзм, розбещеність, жорстокість, цинізм, слабодухість. Світ трудівників і світ паразитів протиставляється в самій композиції твору: за сценою тяжкого горя в сім’ї удови на Мартинівському хуторі йде опис панських розваг-ловів; за страшною картиною голодного села — учта в замку, фривольна розмова паничів, святкова церемонія.
Всі сюжетні лінії, історія кривд кожного з героїв — на тлі картини дедалі тяжчих злигоднів усього кріпацтва — перекопують нас у неминучості вибуху народного гніву, ніби в фокусі сходяться в повстанні. Доля сім’ї Скалаків — утеча в морозну ніч у безвість від помсти розбещеного княжати, поневіряння, смерть Марії та старого Їри і зрештою загибель Мікулаша на шибениці. Доля Балтазара Уждяна — на подяку за врятування князя драгунові спершу урвали два роки від обіцяної пільги, тоді відшмагали за участь у депутації до цісарського двору, а зрештою забрали його улюбленицю Лідушку на ганьбу, на забавку князеві. Вольному Нівлтові погрожують різками за те, що рятував князевих же підданців від голоду. На Мартинівському хуторі вмер господар, умер старий свекор, занедужала господиня, а молодого дворака Єніка жорстоко карають за те, що прибіг помогти в тяжкій скруті сім’ї своєї нареченої. Селянина Матєну кидають у темницю за те тільки, що подав прохання управителеві... Не видно кінця кривдам і злигодням, і надія на цісарську милість не справдилася: пани, мовляв, утаїли указ із золотим підписом.
В історію «бунтівничого» роду Скалаків укладена ідея спадкоємності народного протесту. Півтораста років тому Мікулаш та Їржі Скалаки піднімали люд на Опоченщині, й тепер нові Мікулаш та Їржі Скалаки кличуть селян на повстання. Воля до боротьби, свідомість зростають від батька до сина: старий Їра наважився зняти руку на пана, тільки захищаючи своїх кревних («У Скалаків родинні почуття завжди були сильні...»); Мікулаш, зневірившись у можливості повстання, вирішує мститися самотужки. А Їржик уже розуміє, що домогтися волі можна, лише виступивши всім народом, одностайно. Їржика пече не тільки кривда, вчинена йому та його рідним, його болить біль усього народу.
Як у чільних героях «Скалаків», так росте гнів та рішучість і у всій народній масі. На початку книжки, в першій її половині арена дії обмежена переважно «Скелею», вузьким колом її мешканців, про долю народу автор тільки розповідає. Але чимдалі сторінки роману населяються густіше, народ виступає наперед, аж зрештою дія виливається в грізні масові сцени повстання. В такій побудові видна неабияка формальна вправність молодого автора «Скалаків». Велике реалістичне вміння видно й у окресленні персонажів. У якихось дві сотні сторінок умістилося дванадцять багатих подіями років і немало людських образів, але попри всю стислість викладу Їрасек уміє наділити кожного зі своїх героїв — лагідного діда Скалака, похмурого Мікулаша, палкого Їржика, статечного хлібороба й рішучого вояка Балтазара Уждяна, розважливого й незалежного Нівлта — своїм обличчям. Та й епізодичні постаті — війт села Ж., замковий лікар, гості князя Пікколоміні — сприймаються як живі люди.
Відчутний у романі, як уже зазначено, і вплив традицій романтичної школи — різкі контрасти чорної та білої барв, деяка гіперболізація образу Їржика: нагромадження випробувань його душевної сили і незвичайний шлях боротьби, обраний ним,— його удаване божевілля; настрій загадковості в епізодах обох перших зустрічей Лідушки з Їржиком та Лідущиної пригоди в Матерницькій пущі; і дещо мелодраматичний тон у змалюванні зустрічі біля церкви у Ртині, коли Лідушка вперше побачила Їржика-юродивого; і розказана замковим лікарем легенда про божевільного князя Яна-Вацлава; і романтичний пафос у описах грози та й у інших пейзажах... Романтизація властива буде й подальшій творчості Їрасека, але там вона органічніше вплітатиметься в реалістичну манеру оповіді.