Одразу було видно, що камбаля має справжній вовчий апетит. Ще довго сиділи ми у нашому чудесному вікморі, споглядали життя морських мешканців. А вже коли зібралися додому, несподівано помітили у синій підводній далечині якусь велику невиразну тінь, яка наближалася до нас. Відразу на дні зчинилася метушня: кинулись навсібіч рибчинки, шмигонули під каміння краби і морські тигри. Я помітив, як у нашого камбаляти просто між очима зачаїлась креветка, а ловець не звернув на це уваги. Що б усе це означало? А невідома істота підпливала все ближче.
Спочатку я подумав, що то пливе отакенна камбала, але швидко упевнився — ні. Де вже тій камбалі! Ми чітко бачили велику плескату з довжелезним хвостом рибу.
— Що то? — схопив мене за руку Мишко.
— Мовчи. Не знаю, — прошепотів я, пильно стежачи за кожним рухом морського приблуди. Зовні він справді скидався на камбалу, але був набагато більшим і мав гоструватий писок. Раз у раз тварина, піднявши догори хвіст, усім тілом припадала до дна і щось ковтала, а тоді знову, вигинаючись і махаючи великими, мов пташині крила, плавцями, невпинно наближалася до вікмора. Вже поруч з ілюмінатором приплентач підняв догори рило і показав нам свою страхітливу пащу, геть-чисто обтикану гострими, як голки, зубами. Вслід за тим хижак кинувся на дно, саме в те місце, де зачаїлося наше камбалятко, і за мить хутко попрямував до Бугазу. Я уп´явся очима в те місце, де ховалося камбаля, але його очиць уже не побачив. Я відчув, як у мене по спині пробіг морозець, і зауважив, як тремтять Мишкові руки: він тримався за моє плече. «Як же ця тварина знайшла камбалятко? Воно ж надійно ховалося під мулякою». Коли вже тінь хижака розтанула у блакитному мареві, Мишко у розпачі вигукнув:
— Отакого одоробла ніякі дельфіни не злякають!
— Де там дельфінам! Вони й самі від нього тікатимуть, — погодився я.
— Негоже кидати напризволяще камбалят, — рішуче вигукнув мій друг, — тварюку треба знешкодити.
— Ага, — коротко погодився я, все ще розмірковуючи над тільки що побаченим. Хто ж це прибув до нашої затоки? І раптом я пригадав оповідку Мореписця.
— Стривай, стривай, Мишку. Це ж вона, — поспіхом вигукнув я.
— Хто?
— Морська лисиця, от хто! Пам´ятаєш, нам про неї дід Мореписець розповідав.
— Хіба ж то лисиця, це справжнісінький вовк!
— Камбалячий вовк! — потвердив я. — І не будемо гаяти часу. Гайда додому, щось придумаємо, — запропонував я, і ми поспіхом вибралися на палубу, де нас радо зустрів Пух, якому, певне, вже набридло на самоті шкваритися на сонці.
Поверталися додому мовчки, міркуючи про одне й те ж: як урятувати камбалят від нового ворога: нас знов обсіли турботи.
— Не розумію, що з вами коїться, хлопці! — здивувалася мама. — Вас хоч до моря не пускай. Маєте такий вигляд, ніби замість бичка у вас клюнула сула кілограмів на десять і… зірвалася.
— Ні. Не зірвалася. Ми лише збираємося ловити отакенну рибину, — Мишко широко розвів руки.
— Ого! — мама стримано посміхнулася. — Тільки ж глядіть — для такої риби слід прихопити дідусеву сомоловку, — жартома підказала вона.
— Сомоловка!!! — аж скрикнув я. — Як же я про неї забув? — і ми побігли до моєї кімнати.
Я відкинув віко скрині. В куточку під бичколовками лежала сомоловка — великий рогозяний поплав, на який був намотаний міцний шнур.
— Що то? — здивовано спитав Мишко.