На той час ми підпливли до рибцехівського причалу, де на нас уже чекав дядько Іван. Перехилившись через поруччя і широко розвівши руки, він привітно вигукнув:
— Радий вас бачити, Онупрію Платоновичу! А хто це з вами?
— Хіба не бачиш — рибалки, — відповів дід.
— Рибалки? А де ж тоді їхня риба?
— Є й риба, — засміявся дідусь.
— То, може, вагонетку підкотити, — підхопив дядько.
— Вагонетку не треба, а кінець причального крана спусти.
— Кран?! Це можна, тільки для чого він вам знадобився? — знову сміється дядько Іван.
— Давай, давай, зараз побачиш, — стояв на своєму дід. Дядько Іван кинув нам мотузку і спустив вкрай обтріпаний канат, до якого ми й прив´язали вовцюгу.
— Віра! — скомандував я.
От лише тепер, коли наш вовк повис у повітрі, ми побачили його в усій красі. Авжеж, нічого не скажеш — могутня попалась нам рибина!
По мотузяній драбині ми видерлися на причал, звичайно, прихопивши й Пуха, а там Мореписець поставив нас обабіч вовка, який тепер висів над причалом, ще й Пуха вмостив між нами і сфотографував.
— Для історії, — мовив він, — та й вам, хлоп´ята, на згадку.
— Оце так рибина! Хто ж це її піймав? — вихопилося в цибаня.
— Я ж казав, Іване, — рибалки, — мовив дід і обняв нас за плечі, а Пух тричі гавкнув, — мовляв, знай наших.
— А тепер, Іване, відвези цю красуню до холодильника. Повернуться люди, зробимо з цього камбалоіда чучело, а ви, хлопці-молодці, топайте за мною.
Ми обійшли рибцех і побачили невеличкий будиночок.
— Колись тут була канцелярія, а тепер… подивитеся, що тепер, — мовив Мореписець і чомусь озирнувся навколо.
— Прошу, заходьте, — відімкнувши двері, запросив він нас.
Переступивши поріг, ми спочатку нічого не бачили, а коли дід увімкнув світло, аж поприсідали від подиву: серед кімнати стояло чучело великої тупорилої білуги.
— Це саме ота білуга і є, — посміхнувся дід.
— Яка дядька Івана ледве не втопила? — здогадалися ми.
— Вона, — ствердно кивнув він головою, — чудовий представник родини осетрових.
Крім білуги, ми побачили ще чучела осетра, севрюги, сули, ляща. У склянках зберігалися різні заспиртовані дрібні тварини, на стінах висіли численні плакати та гасла, які закликали берегти рибні запаси Азовського моря.
— Це буде кімната рибалок, — пояснив нам Мореписець. — Оце і є, діти, моя таємниця. Я потай переніс сюди із своєї хати всі чучела і різні знахідки. Поки що я нікому про це не казав, але, гадаю, невдовзі відкрию двері кімнати для всіх. А оце місце буде для вашого вовка, — дід зняв рамочку, яка висіла на тому простінку, і уважно оглянув її.
— Я, діти, у такому віці, що вже маю право передаровувати свої ж дарунки. Візьми, Мишку, оцю річ, — і він подав йому рамочку, у якій під склом були прикріплені різні дива: морські коники, риби-голки, рибки — морські язики, крабики, різні черепашки.
— Пам´ятай, хлопчику, це не лише мій тобі дарунок, а й дарунок бога морського.
— Дарунок Кніповича?! — схвильовано вимовив Мишко.
— Так, це його особиста колекція, яку він у ті далекі часи подарував мені. Думаю, твої друзі-степовики будуть задоволені. Нехай дивуються, милуються тваринами морськими та й не забувають про свої, степові, — додав бородань.
— Ми не з таких, — притиснувши до грудей дарунок, твердо вимовив Мишко. А я мимохіть подумав: «Щось ти, хлопче, за інших розписуєшся, а сам, мабуть, не від того, щоб залишитися назавжди коло моря».
Ми подякували дідусеві за все і вийшли.
За кілька днів я проводжав свого друга додому. Настали жнива, і він поспішав назад, до рідного степу. Хоч як просили ми з мамою, щоб він побув у нас хоч трохи, Мишко твердо стояв на своєму. На прощання він сказав мені такі цікаві слова:
— Юро, знай, я не забудько. Завжди пам´ятатиму море, камбаляток і наші пригоди. Море гарне, таємниче, тепле, але наше, степове, не гірше. Приїзди, сам побачиш.
Піднявши куряву, автобус помчав вулицею, а я слідкував за ним, аж поки він не зник у блакитній далечині. Стежив і весь час дивувався: «От тобі й Мишко-очкарик! Я ніколи не чекав від нього таких слів. Аж запалив мене — так і кортить тепер дізнатися, яке ж воно — оте море степове…»