Звісно, розвідати таємницю Вовчої криниці слід було ще торік, та не так воно склалося, як гадалося! Хто б міг знати, що зразу після Томчиного від'їзду з Зубрів саме на цьому місці почнуть будувати піонерський табір? Томка, може, й вважає, що для сміливих і спритних це не така-то вже важлива перешкода, але — як же туди полізти, коли Вовча криниця опинилася за огорожею, і до того ж її забили товстелезними дошками?.. І тепер ніхто в таборі й не підозрює, що у віддаленому кутку території, за високим дровником, існує вона, стара, висохла криниця, овіяна старовинною легендою і найпалкішими здогадками чотирьох мрійників. Така близька і така недосяжна!
Треба було негайно обміркувати скрутне становище, в якому вони опинилися.
Повертаючись з річки після купання (чи то ж купання — під наглядом медсестри і вожатого?!), Сергійко нишком смикнув Костика, підморгнув Славці, і приятелі непомітно відстали від гурту.
— Я вас питаю, хлопці, що будемо робити? Чи, може, ви вже відмовилися від нашого задуму, забули слово, дане Томці, і вирішили сховатися в кущі?
Виявилось, що Славка з Костиком зовсім не відмовляються від свого задуму та слова і не мають такої звички — «ховатися в кущі», але, як тепер проникнути у Вовчу криницю, вони не можуть збагнути.
— Найкраще — спитати дозволу у Віктора Михайловича, — нерішуче запропонував Костик.
— Спитати дозволу? — обурився Сергійко. — Так тоді ж весь загін захоче туди спуститись — і пропала наша таємниця! Слухайте краще, що я надумав: ми спустимось туди вночі.
— Вночі?
— Тільки вночі! Вдень нас обов'язково помітять, та й режим дихати не дає. Ну, згода?
— Згода! Коли підемо?
— Я дивився по календарю: днів за п'ять буде повний місяць. До того часу підготуємо…
— Тихше, — шепнув Костик, шарпаючи Сергійка за рукав. — Сюди хтось іде.
НОВИЙ СТОРОЖ
З-за дерев вийшов високий, трохи зігнутий старик з кудлатою, по самі очі, бородою. З-під старого, прим'ятого картуза звішувались скуйовджені пасма сивуватого волосся, — видимо, цей дід не визнавав бритви. Побачивши хлоп'ят, він зупинився, важко перевів подих і витер рукавом спітнілого лоба.
— Здоровенькі були, голуб'ята! Гуляєте?
— Здрастуйте… гуляємо…
Дід зняв з плечей клумака, покректав, розгинаючи спину, і опустився на траву в холодок.
— Ох, заморився… відпочину трохи. Що то ноги старі — зовсім не слухаються, не те, що у вас, стрибунців.
Старик був хоч і дуже кудлатий, зате говіркий і привітний. Він одразу сподобався хлоп'ятам. Вони й собі присіли біля старого в холодку.
— Ви куди ж, діду, прямуєте? — поцікавився Сергійко.
— В Лисички іду, голуб'ята, в село Лисички. Знаєте таке?
— В Лисички? Так ви ж, діду, збилися з дороги! Лисички в інший бік.
— Мо' й збився, вперше ж у цих краях. От ви мені й покажете дорогу.
— А до кого ви в Лисички йдете? — запитав Славка.
— Пораяли мені туди податись: в лікарню ніби сторожа треба.
— Сторож? Так нам же в піонертабір сторож потрібен!
— У табір, кажете? У піонерський? Гм… В лікарню воно б краще. Піду, мабуть, спершу до Лисичок.
— І навіщо вам, дідусю, ті Лисички? — заходились умовляти старого друзі. — Адже у таборі вам буде в сто разів краще!
— А хто ж у вас там за старшого? З ким говорити?
— Начальником у нас Роман Петрович Мороз, наш учитель історії з Лисичанської школи. Ми вас, діду, зараз до нього відведем і попросимо за вас. От побачите, відразу й прийме!
— Ну, до начальника, то й до начальника, — погодився старий. — Ведіть.
Приятелі урочисто повели свою «знахідку» до табору.
Біля вхідної арки, під грибком, їх зустрів черговий — лісників Генка. Він страшенно наіндичився, на обличчі його з'явився вираз неприступності.
— Де це ви були? Чого не повернулися разом з усіма?
— А ти не дуже кричи, — відразу осадив Генку Сергійко. — Чи не бачиш, що ми до Романа Петровича нового сторожа ведемо?
Генка примовк і пропустив усіх чотирьох на територію табору.
— Романе Петровичу, — розшукавши начальника табору, закричав Сергійко. — Знайшли!