Старанно присвічуючи ліхтариком, Сергійко наткнувся на стару іржаву лопату, з поламаним держаком. Може, це якась доісторична лопата?! Ні, здається, звичайнісінька, тільки дуже іржава…
Якесь дивне заглиблення в стіні… Що воно нагадує? Та це ж стріла, справжня, видряпана чимсь гострим стріла! Хто її видряпав? Для чого? Ох…
Сергійко зопалу шугнув у якусь вузьку яму в кутку криниці… На щастя, яма була неглибока, і, звівшись на ноги, хлопець вільно дістав руками її край. Погано лише те, що, падаючи, він упустив ліхтарик, і він кудись одлетів і погас.
Сергійко став шарити в пітьмі руками, намагаючись вилізти. Раптом рука наштовхнулась на якийсь довгастий, холодний предмет, що лежав край ями. Предмет ворухнувся і мало не впав Сергійкові на голову.
«Міна!» майнула страшна догадка, і хлопець, мов обпечений, відсмикнув руку. У нього якось днино ослабли коліна, і він знесилено опустився на землю…
ОН ВОНА ЯКА — ТОМКА!
Коли б не світла пляма над головою, Сергійко був би певен, що вже глуха піч… Цілу вічність сидить він на дні своєї несподіваної пастки!..
… Пішов сам, без товаришів, нікого навіть і на допомогу гукнути. Отак загине тут ні за цапову душу, ніхто й не знатиме, куди подівся. Довів свою хоробрість, нічого сказати!.. Їдкі сльози відчаю і досади печуть Сергійкові очі. Чого б він тільки зараз не дав, аби знов опинитись там, нагорі, де світить гаряче сонце, шелестять дерева… Ой дурень, дурень!..
Удома мати вже непокоїться, куди подівся її шалапут, а шалапут сидить, наче миша в пастці, і не знає, як йому вивернутися з біди…
Хлопці, мабуть, прийшли до Томки, їм і без Сергійка добре. Навіть краще — ніхто не сопе і не заводить суперечок… І Томці, напевно, зовсім-зовсім байдуже, що пропав кудись Сергійко… Що їй!
«Як холодно!.. Та невже ж мені до самої смерті отак доведеться сидіти?»
Сергійко раптом здригнувся і прислухався.
«Гав!.. Гав!! Гав!.. Гав-гав…» І радісне: «Скаву-у-у!»
— Галас? Галас!!
Якась тінь наполовину закривала світлий отвір криниці.
— Сергійку, ти тут? Сергійку!
Томка… Вона знайшла його!
А Томка, потягнувши до себе легкий мотузок, стривожено закричала:
— Сергійку, чуєш? Де ти?
— Я ту-у-ут!.. — глухо донеслося знизу.
— Вилазь сюди! — зраділа дівчинка. — Вилазь, бо Галас на твою торбину зазіхає.
— Я не мо-о-жу… Я замінований…
— Замінований? — охнула Томка. — Звідки ти знаєш?
— Наді мною мі-і-на!.. Вона от-от упаде…
— Так чого ж ти ждеш? Вилазь швидше!
— Тут темно… Я її зачеплю…
— Тоді не ворушись! — злякано прокричала Томка. — Я зараз спущуся до тебе.
— Не спускайся!.. Краще я один загину… — приречено простогнав хлопець.
Але Томка, як звичайно, не послухала і почала швидко спускатись по мотузку вниз.
— Там лежить мій ліхтарик, не наступи на нього, — попередив з ями Сергійко. — Та гляди, не зачепи міну!
— Я вже на нього, здається, наступила, — сказала Томка. — Так і є!.. А чого він не горить?
— Струсни!
Томка струснула ліхтарик, і в темряві спалахнув яскравий електричний промінь. Він освітив спочатку припорошене землею збентежене Сергійкове обличчя, а потім застрибав по краях осоружної пастки. Ось, видно, Томка побачила міну, схилилась і… голосно розсміялася…
— Прощайся, Сергійку, з життям! — І кинула Серпикові звичайну порожню пляшку. — Як тільки ти не догадався?
— Еге, догадаєшся в такій темряві! — пробурмотів спантеличений Сергійко. — Думаєш, ти б догадалася?
— Викинь пляшку і давай руку, — допоможу тобі вилізти.
— А може, це не проста пляшка? Треба її розглянути.
— Простісінька. Викинь, кажу тобі!
Сергійко запхнув пляшку в кишеню і видряпався з ями. За кілька хвилин він з насолодою витягнувся на траві навпроти сонця. Потім дістав з кишені пляшку.
Це була зелена півлітрова пляшка з-під мінеральної води. Всередині білів якийсь папірець.
— Томко! — схвильовано вигукнув Сергійко. — Я ж казав, що це не проста пляшка: тут лежить якась записка!
— Ти завжди щось вигадаєш, — засміялася Томка і побігла за Галасом на край галявини. — Дивись, Галас твій обід кінчає…
Сергійко, хвилюючись, витрусив з пляшки папірець і розгорнув його. Там було написано:
«Через десять днів я поїду додому і надовго попрощаюся з вами, ласкаве українське сонечко, гіллясті дуби, гомінкі пташенята. 1 з вами, хороші мої Маріє Семенівно, Петре Трохимовичу, Костику, Славко… Я вас ніколи не забуду!