В кутку Оксана побачила мідний, позеленілий казан, глечик і кілька черепків. На кам’яному виступі лежали рушниця, пістоль і шаблюка, вкриті порохом. Видно було стремена і вудила, на землі розсипано багато голубих камінців в оправі з потемнілого металу. Тут же валялись кістки. Здогадалася: це кістки тієї людини, чий череп вона побачила біля входу в печеру. Знову дівчині стало моторошно. Так моторошно, що вона швиденько вибралася з печери. Сонячне світло її заспокоїло.
А лисеня, мабуть, кудись сховалося, хоч воно тепер уже не так цікавило Оксану. Вона згадала про сині, як небо, камінці, про зброю.
Ноги й руки тремтіли. Страшно. Але що їй цей порожній череп чи кістки мерця. Тільки що моторошно, та й годі. І знову полізла в печеру. Взяла казан, щоб накрити череп: Накривала, а сама не дивилася. Проте нічого не сталося.
Дівчина підійшла до виступу і почала вибирати із сміття й пилюки та складати в купку голубі камінці. Але намиста з них не зробиш. Вони, як бляшки на вуздечках, що надіває на коней татусь. Тільки ті без камінців. І ще знайшла Оксана трохи золотих і срібних грошей. Потім побачила держальце ножа. Зверху та внизу держальця блищали жовті обідки. Стерла пилюку на держальці, заяскріли різними кольорами вправлені в золото камінці — зелені, червоні, білі, жовті…
В печері сухо. Ніж, шабля, рушниця та пістоль не дуже й заржавіли. На лезі важкої широкої шаблюки ледь виднілись якісь букви. Всі знахідки дівчина перенесла в одне місце, тільки казана не чіпала. Свічку й сірники лишила в печері. Тримаючись за вірьовку, вибралася нагору, одв’язала її, загорнула в хустку і побігла додому.
Увечері прийшов батько з роботи. В Оксани уже готова вечеря — варена картопля, молоко з хлібом. Татко приніс оселедця. Добре повечеряли! Тоді Марко засмалив махоркою, а Оксана, прибравши із столу, сіла коло батька, пригорнулася до нього та й каже:
— Тату, ви мені часто розповідали казки, а тепер послухайте мою, я сама вигадала її. Хочете?
І так зазирає батькові в очі.
— Розповіси, доню, послухаю, — ласкаво всміхнувся Марко і погладив доньчині кучері.
— Так от слухайте. Стоїть гора висока, висока, а в ній нора глибока, глибока…
— Зажди, доню, це ж я читав тобі книжку про Назара Стодолю. Там так і написано, — перебив Оксану батько.
— Ой, тату, не заважайте, бо все забуду. Слухайте, це казка така. Нора та страшна, чорна. Навкруги скелі, внизу вода, а нагорі дерева. На могилі стоїть кам’яна баба. Сліпа і дуже страшна. Так от яке діло. Пройдеш нору, а там печера. Велика, з каменю вся зроблена і ліжко там кам’яне. І в тій печері жив колись, давно-давно, старий-престарий дідок. Горбатий, зубатий, а голова в нього, як казан. Скупий він був, жаднючий. Все хотів загарбати собі до печери. І позносив він туди казани, глечики, золото й срібло, сині, як небо, камінці. Такі гарні, як у крамниці намисто. І все це ховав од людей, щоб ніхто не знав його схову…
Я ще не придумала, може, цей старий був розбійник. Ходив-бродив по світу, вбивав і забирав добро в людей. Мені в печері страшно було про це думати. І я придумала інше. Напевне, він од когось беріг це добро. В печері там у нього є шаблюка і рушниця.
Чи довго, чи ні жив у печері цей старий, я не знаю, але настав час йому помирати. А жив у печері він сам. І не було кому його поховати. Вмер він на кам’яному ліжку, там його кістки й лишилися. Викликав старий дідок перед своєю смертю лисицю і наказав вірно берегти його багатство й кістки. Тільки лисиця мене злякалася, втекла і лисенят забрала з собою, а кістки діда з його багатством лишила в печері. А от де ділося лисеня — навіть не знаю, — несподівано закінчила свою розповідь Оксана і, помовчавши, додала: — А мені так хотілося мати лисеня…
Марко збагнув, що донька знайшла в якійсь печері скарб, а печера може бути тільки в скелях, і його пойняла тривога. Це не вигадки, вона справді спускалася в печеру і могла зірватися. Знав Марко, що скелі в Зеленому Байраці не міцні, часто обвалюються.
— Виходить, лисеня не спіймала, а скарб знайшла? А як же ти знайшла ту печеру?
— Заїдки ви знаєте, що я в печері була?
— Свічку й сірники я тобі давав. І ти сама розповідала, що знайшла в печері. Скарб знайшла.
— Он який ви хитрий! Слухали й мовчали. Більше ніколи не розповідатиму вам казок, — засмучено сказала Оксана.