Перші Шнейдери приїхали до Зеленого Байраку в 1770 році, і сто тридцять років життя текло спокійно, ніхто їх не турбував.
Та ось настав 1905 рік. Щоночі над степом палахкотіли пожежі. Горіли скирти сіна і хліба панів та глитаїв. Горіли вівчарні й панські садиби. Але Шнейдери пережили революцію п’ятого року досить щасливо. Пожежі минали їхні садиби, пани викликали стражників з Кавказу, добре озброїли їх. Гвинтівка, шабля, а найстрашніше — канчук були завжди напоготові. Начальником охорони Шнейдер призначив німця.
Стражники жили на всьому готовому і були віддані панові. З такою охороною Шнейдер був спокійний.
В першу революцію одні люди самовіддано і мужньо йшли на бій з царизмом, інших приваблювало легке життя.
Між Мелітополем, Олександровськом і Дніпром після придушення революції промишляла розбійницька ватага Варави. Це були звичайнісінькі бандити, та коли їм доводилося скрутно, билися добряче. Ніхто не здавався в руки поліції. Знали: один кінець — шибениця.
Надумав Варава помацати Шнейдерові хороми. Та невдало вибрав час. І хоча немало перебили охоронців, до панів не добралися. Приспіли з козаками справник та пристав.
Але після цього навіть упевнений в собі й у непохитності суспільства Шнейдер задумався. І що ж він надумав? Ще суворіші завів порядки та привіз нових охоронців. І життя Знову потекло, як і раніше: для одних без просвітку, для панів — у турботах про багатство.
Фердінанд Шнейдер ще вдосвіта йшов до обори, насамперед до свиней, потім баранів і корів, а під кінець заходив до стайні, де били копитами чудові кабардинські і чистокровні арабські скакуни. Дорого коштували коні, але й бариші за них Шнейдер мав чималі.
Едуард Шнейдер простував уранці на псарню, де вили і гризлися сотні собак різних порід. Їдучи в поле перевіряти роботу, молодий пан завжди брав із собою зграю хортів або гончих, а в руці тримав довгий гарапник. Ним він учив і собак, і недбайливих наймитів.
І так щодня. А щоб хоч трохи розрадити одноманітне життя, інколи влаштовували полювання, запрошуючи і сусідів поміщиків, які часто-густо жили за сотні верст. Для такого полювання вибирали оленя, сайгака чи дику козу. Гнали тварину доти, доки, знесилена, вона падала, і тоді той, хто наспів першим, дорізав її.
У таких ловах іноді брало участь чоловік сто вершників і кілька сот собак. Вони геть витоптували селянські посіви; пан «щедро» платив за втрати, і на тому все кінчалося.
Нерідко на таких полюваннях, коли звір траплявся сильний, а дні стояли жаркі, падали загнані коні. Особливо часто заганяв коней Едуард Шнейдер, скаженіючи від азарту.
Кінчалося полювання, вбитого звіра засмажували на вогнищі там же, в степу. Привозили вино, горілку і починався бенкет.
Так жили пани. І здавалося їм. що так буде до кінця віку. Інакше, на їхню думку, бути н не могло.
Широко розкинувся Великий Луг. Здавалося, тільки його не торкнувся час. Як і раніше, росли густі очерети, задумливі верби і чорні осокори. Як і раніше, на зеленому оксамиті яскріли самоцвіти озер та лиманів. Навесні, заглушуючи тисячні хори жаб, похмуро і страшно кричав у болоті бугай.
Не було тільки козаків, які ловили линів, щук по озерах та лиманах. Широкою смугою простяглися володіння Шнейдерів через Великий Луг до другого берега Дніпра. І не було там жодного озера, лимана чи бодай клаптика землі, який би належав селянам.
Село Зелений Байрак ховалося в садках, що збігали крутим берегом до дніпрових круч. Скрізь вишні, сливи, на вулицях — акації. А край села височіли стрункі тополі. В полі виднілись вузенькі смужки — наділи.
Землю було розділено так, що одна ділянка селянина лежить недалеко від села, а друга — за десять верст у степу. Треба півдня йти пішки до вузенької нивки, де посіяно пшеницю чи жито.
Хліба селянинові вистачало, аби не вмерти з голоду. А потрібні ж були ще й гроші. Одягтися, взутися, податки сплатити. Лишалося тільки йти у найми до того ж таки Шнейдера чи до куркуля.
Народ бідував — селян ставало більше, а землі на одного їдця — все меншало.
Деякі селяни рибалили, орендуючи у панів озера та лимани, а взимку заготовляли високий очерет для продажу, половину віддаючи панові. Інші рубали лозу, плели з неї корзини. Навесні, ще не зійде вода, дівчата і молодиці рвали у плавнях, на незатоплених грядках, щавель, а чоловіки на каюках везли його в Нікополь і Олександровськ продавати.
Жили в тісняві, великими родинами. Ділитися не можна, бо й так землі мало, а як виділиш синів, що з ними станеться?
Багато хто йшов на шахти і там зоставався.