Один за одним спритно і точно відбивав різьбар од агатів і халцедона потрібні йому шматки. Невдалі відщепи й негарні за малюнком шматки одразу ж відкидав, інші уважно й довго розглядав і складав у різні купки. З грубілих камінців Фемістокл вирішив зробити памисто. Куски агата з гарним розміщенням різнобарвних шарів, придатні, щоб на них різьбити камеї, клав окремо. На третю купку він поклав тільки чотири платівки — дві чорно-білого онікса, одну золотаву і одну з червоно-білими шарами.
Сонце вже підходило до далекого лілового краю моря, сховалося за легкі хмарини і горіло золотом. Рідкі хмари, що пливли вище, спалахнули у сонячних променях яскравим багаттям; на згладжених невисоких синіх хвилях, які линули з півночі, мелькали тьмяні оранжеві круги.
Низько, мало не черкаючи крильми хвиль, мовчки летіли до далеких скель аспідно-чорні баклани. Над морем пролітали чайки, зрідка з води виринали на мить чорні дельфіни.
Фемістокл одклав останні камінці і, сидячи на уламку скелі, глибоко замислився. Він не міг одвести очей від сонячного диска, що вже торкнувся далекої лінії обрію. Майстер спостерігав, як поступово ховалося світило… Невдовзі від нього зосталася половина… і скоро зникло зовсім. Тільки у хмарах іще шаріли рожеві й червоні барви. Водою побігла синя тінь, з моря дихнула прохолода, сріблястою цяткою на небі засяяла перша вечірня зірочка.
Фемістокл голосно зітхнув, зібрав приготовані для роботи шматки халцедона і пішов у хатину. Настала ніч — час відпочинку від депної праці і турбот.
Але довго ще пе міг заснути Фемістокл. У темряві ночі він бачив чіткий і гордий жіночий профіль. Відтак уявив обличчя жінки не білим, а смуглявим, золотистим.
Йому замовили камею з головою Афіни. Та хіба смертний сподобився будь-коли побачити осяйний лик богині?
Авжеж ні.
І кожен, хто зображав богиню, бачив інше обличчя: коханої чи просто вродливої дівчини. У темряві ночі Фемістокл ясно уявив ту, чиє обличчя він збирався втілити на камені. Що з того, що вчора він закінчив полірувати камею, де вона зображена, Фемістокл ладен зображати її красу тисячу разів.
Ледь благословилося на світ, різьбар пішов до моря. Поснідав, сів за стіл. Узяв уламок халцедона медового кольору, підсунув брусок твердого дерева — самшита і нерішуче спинився, паче боявся приступати до роботи. Ще раз уважно роздивився відщеп, і тільки після цього, щільно притискуючи брусок дерева до каменя, застукав по дереву молотком. Робив усе обережно. Уважно розглядав місце, по якому мав ударити. Поступово камінь набирав овальної форми. Овал був ще неоковирний, слід видалити багато кутиків і виступів, але Фемістокл почав робити тим часом інше. З невеликої глиняної посудини майстер насипав на камінці трохи дрібного порошку паждака, капнув дві краплі оливкової олії і почав, міцно притискуючи відщеп, водити ним туди й сюди, вирівнюючи камінь з одного боку.
Пробившися крізь листя фігового дерева, вузький промінь і світла упав на платівку халцедона, і вона заяскріла наче жива. Фемістокл підніс до очей халцедон і почав повертати платівку на всі боки. Потім вийшов надвір і повернув платівку, ставлячи її під різними кутами до світла. Так, для зображення обличчя богині кращого шматка пе знайти. Фемістокл вернувся в хатину і знову заходився шліфувати твердий непіддатливий камінь.
Зачулися кроки. До кімнати ввійшов чоловік із короткою кучерявою бородою, чорними густими бровами, під якими блищали великі очі. Проходячи крізь вузькі двері, він нахилився, тоді випростався і витер спітніле чоло.
— Доброго здоров’я, Фемістокле. Чи скінчив ти камею? — поспитав гість гучним басом. Це був рибалка Леандр.
— Нарешті зайшла до мене жива людина. Камея готова, тільки я невдоволений, — глухо й неохоче мовив Фемістокл.
— Скажи мені, чим ти невдоволений? Може, камінь поганий? — спитав Леандр.
Майстер одклав халцедон, дістав закінчену камею і подав її гостеві.
— Ось вона. Не думай, що я самовпевнений. Я знаю й сам, не чувши думки інших, що камея — твір високого мистецтва. Це моя гордість. Я довго працював над твердим каменем. Усю свою майстерність вклав у нього. На агаті я увічнив образ твоєї сестри і своє ім’я. І коли б я не кохав її, то не зробив би такої камеї.
Минуть віки, тисячоліття. Люди милуватимуться прекрасним обличчям. Агат — камінь вічності, тепер він став каменем вічного мистецтва. Навіть боги незугарні такого створити.